І знову заходився розпитувати Антонія, і відпустив лише тоді, як у сінях заскрипів материн голос.

Два дні потому старий Прокіп покликав до себе Антонія. Сидів перед млином і курив люльку.

– Що це ти, Антонію, наговорив такого моєму Василькові? – озвався він, помовчавши. – Щось там про те лікування.

– Правду сказав.

– Яку ще правду?

– Що я можу його каліцтва позбавити.

– Як це ти можеш?

– Треба розрізати, кістки знову зламати і скласти. Вони погано складені.

Старий сплюнув, погладив свою сиву бороду й махнув рукою.

– Та де там. Сам доктор сказав, що тут нічого не допоможе, а ти дурень невчений, хочеш таке зробити? Воно правда, що ти до всього майстер. Нічого не скажу. Бо гріх… Але з тілом людським справа не така проста. Треба знати, де яка кісточка, де яка жилочка, що до чого підходить, котра з них яке значення має. Адже я сам не раз кнура чи там, приміром, теля розбирав. Та скільки там всього такого, про що я й гадки не маю. А насправді що? Худоба. А в людини ж усе делікатне. На тому знатися треба. Це тобі не січкарня, яку розбереш, розкрутиш, усі там гвинтики на землі розкладеш, а потому назад поскладаєш, змастиш і ще краще працює, ніж перше. Треба вміння мати, до школи ходити, науку пройти.

– Як хочеш, – знизав плечима Антоній. – Хіба я наполягаю, абощо? Я кажу, що зумію, бо не раз уже людей з біди витягав, то й навчився. Хіба траплялося, щоб я щось марно сказав?

Старий мовчав.

– Хіба бувало, щоб я говорив про якусь роботу, буцім знаюся, а потім усе зіпсував?

Мельник кивнув головою.

– Це правда! Гріх заперечувати! Ти кмітливий, нічого не скажу. Але тут про мого сина йдеться. Ти ж розумієш. Останній мій син, який зостався.

– То ти хочеш, щоб він навіки калікою залишився? Тоді і я тобі скажу, що краще йому не буде, а чимраз гіршатиме. Йому шматки кісток відбило. Ти й сам можеш рукою їх намацати. Кажеш, наука потрібна. Таж ти вже мав науку. Той доктор з містечка, певне, учений. А хіба щось зробив?

– Якщо вчений не впорався, то невченому й братися зась. Хіба що, – завагався він, – хіба до Вільна повезти його, до больниці. Але ж гроші величезні, та й невідомо, чи допоможе…

– І грошей мені не треба. Мені ти й гроша не заплатиш. Я, Прокопе, не наполягаю, кажу ще раз, не напрошуюся. Я від щирого серця, хотів вам усім добра. Якщо боїшся, що Василя може смерть чи й ще гірша хвороба спіткати, то май на увазі дві речі. По-перше, маєш право мене навіть убити. Я не захищатимуся. А захочеш, то до смерті залишиш мене наймитом задурно. Що ж робити! Шкода мені хлопця, і знаю, що впораюся. А по-друге, Прокопе, хіба ж ти не чув, які в нього думки виникають?

– Які ще думки?

– А такі, аби смерть собі заподіяти!

– Тьху, не кажи в недобру годину, – здригнувся Мельник.

– Я не кажу. Але він, Василько твій, про це весь час думає. Мені казав, та й іншим. Запитай лишень у Зоні чи Агати.

– Свят, свят…

– А ти, Прокопе, до Бога не звертайся, – гнівно додав Антоній, – бо всі кажуть, що твоє лихо з дітьми – то кара Божа за те, що брата скривдив…

– Хто таке посмів?! – гаркнув старий.

– Хто? Хто? Та всі! Усі довкола. А якщо тобі цікаво, то й син твій так само вважає. За що, каже, мені страждати, вічним калікою бути за батьків гріх?

Запанувала мовчанка. Прокіп похнюпив голову й сидів мов закам’янілий.

Його довге сиве волосся й борода легенько ворушилися від вітру.

– Боже, змилуйся, Боже, змилуйся, – тихо шепотів він.

Антонію раптом зробилося страшенно ніяково. Як він

міг кинути в обличчя цьому нещасному старому найболючіше звинувачення! Хотів якось пом’якшити сказане, тож заговорив уже лагідніше:

– Що там люди подейкують, то, звісно, вигадки… Ніхто волі Господньої не знає. А Василь ще молодий і дурний. Я в ці плітки не вірю.

Старий не ворухнувся.

– Я не вірю, – продовжував Антоній. – І найкращий доказ у тім, що твого сина можна вилікувати, і я його вилікую. Поміркуй, Прокопе, бо я тобі лише добра зичу, і знаю, що й ти мені зла не бажаєш. Подумай, що буде, коли всупереч усім поголосам Василь видужає, почне ходити, як усі люди, візьметься до роботи? Матимеш, кому і млин залишити, і на старі літа поміч і догляд у сина рідного. Подумай, чи не примусить це замовкнути пліткарів, коли побачать, що Василь здоровісінький?

Мельник підвівся важко й глянув на Антонія. В очах його були якісь бентежні іскри.

– Послухай, Антонію, а ти присягаєшся мені, що хлопець не помре?

– Присягнуся, – відказав той.

– Тоді ходи зі мною.

І мовчки пішов уперед. Зазирнув до кімнат. Нікого не було. У кутку перед іконою блимав тремкий пломінчик лампадки.

Прокіп зняв ікону із гвіздка, урочисто підніс її над головою й мовив:

– Святою Пречистою…

– Святою Пречистою, – повторив Антоній.