– Оце гарно! Дуже гарно, – говорила вона. – Приїздити стільки разів і не зайти до мене! Я вже гадала, що ви образилися.

– Образився? Ви жартуєте! Я вас ненавидів!

– За що?

– За те, що не міг вас забути, панно Марисю. За те, що ані розважатися, ані працювати не міг.

– І тому, проїжджаючи повз крамницю, ви відверталися в інший бік?

– Так! Саме тому. Я знав, що не подобаюся вам, що ви на мене не звертаєте уваги! Жодна жінка ніколи так до мене не ставилася. Отож я дав собі слово честі, що більше ніколи вас не побачу.

– Тоді ви зробили аж два поганих учинки: спершу дали слово, а потому його зламали.

Чинський заперечно похитав головою.

– Панно Марисю, ви б не засуджували мене, якби розуміли, що таке туга.

– Як це? – обурилася вона. – Як це я не знаю, що таке туга? Я знаю чи не краще за вас.

– Ні! – махнув він рукою. – Це неможливо. Ви найменшого уявлення не маєте про тугу. Ви знаєте, я часом думав, що збожеволів?.. Так! Збожеволів! Не вірите? Тоді гляньте.

І витягнув із кишені маленьку рожеву книжечку.

– Знаєте, що це таке?

– Ні.

– Це квиток на корабель до Бразилії. За чверть години до відплиття я забрав свої чемодани з каюти й замість до Бразилії, поїхав до Людвикова. Я не міг, просто не міг! А вже потім були найбільші муки! Я намагався дотриматися своєї обіцянки, але не міг відмовитися від приїздів до Радолишок. Мені не можна було шукати зустрічі з вами, але ж це могло статися випадково. Правда? Тоді б я не порушив обіцянки.

Марися раптом споважніла.

– Здається, ви вчинили погано, не дотримуючись даного собі слова.

– Чому? – обурився він.

– Бо… ви мали рацію, коли не хотіли бачитися зі мною.

– Я був ідіотом! – вигукнув він.

– Ні, ви були розсудливим. Заради нас обох… Адже це не має жодного сенсу.

– Он як? Невже ви мене справді ненавидите настільки, що не хочете навіть бачити?

Марися глянула йому просто в очі.

– Ні, пане! Буду з вами щирою. І я сумувала за вами дуже, дуже…

– Марисенько! – простягнув до неї руки.

Вона похитала головою.

– Зараз, я все скажу. Почекайте. Я дуже сумувала. Мені було погано… Так погано. Я навіть… плакала…

– Моя ти єдина! Скарбе мій!

– Але, – продовжувала вона, – я дійшла висновку, що легше забуду вас, якщо ми не бачитимемося. Бо що буде з нашого знайомства? Ви достатньо розумний, щоб знати це краще за мене.

– Ні, – перебив він її, – я справді достатньо розумний, аби бачити, що ви не маєте рації, панно Марисю. Я вас кохаю. Ви, звісно, не можете збагнути, що таке кохання. Але я вам подобаюся. І було би божевіллям прирікати нас на подальшу розлуку. Ви питаєте, що буде з нашого знайомства? А хіба мало важить сама можливість бачитися, самі розмови, сама дружба? Хіба вам шкода бачитися зі мною… Послухайте мене!

Вона слухала уважно й не могла заперечити, не могла тим більше, що сама хотіла, аби він її переконав. А він переконувати вмів.

Зрештою, вона ж не могла заборонити йому бувати в крамниці, куди міг вільно зайти будь-який покупець. А з покупцями треба бути ввічливою.

Отож відтоді пан Лех Чинський приїздив щодня, а його кінь чи мотоцикл, що стояв біля крамниці пані Шкоикової, викликав розголос у містечку, численні коментарі й заздрість, яка природно перетворилася на те, що називають порушенням громадської моралі.

Щоправда, якщо сприймати це дослівно, ні про що аморальне ніхто не довідався. Те, що молодий інженер просиджував у крамниці, двері якої завжди й для кожного були відчинені, не могло свідчити про якісь підозри стосовно панни Марисі. Проте людська заздрість не рахується з очевидними речами. Мало не кожна дівчина в Радолишках могла похвалитися якимсь залицяльником, проте жодного з них не можна було й порівнювати з молодим Чинським. Чому ж цей красень-брюнет вибрав собі таку приблуду, як ця Марися, що працювала в Шкопкової, важко було збагнути. Якщо вже й хотів шукати товариства для себе серед містечкових панночок, то можна було знайти і вродливіших, і заможніших, і хоч з якого боку глянь – більш гідних. Батьки цих гідних, зрозуміло, поділяли обурення своїх доньок, поділяли його й молоді люди, що ходили з ними до Трьох Грушок. Разом усе це становило в Радолишках громадську думку.

Якщо Марися, попри свою природжену вразливість, не відразу помітила таку зміну містечкових настроїв, то лише через те, що вона була занадто заглиблена у власні переживання. Ці переживання були такими новими й прекрасними, що весь зовнішній світ поруч з ними зникав в імлі й здавався чимсь нереальним, випадковим і неважливим.

Марися розуміла, що кохає. З кожним днем усвідомлення цього ставало дедалі виразнішим, глибшим. Марно було із цим боротися. Точніше, не марно, бо саме завдяки цій боротьбі, завдяки необхідності скорятися силі почуття вона все сильніше зазнавала тієї п’янкої насолоди, щасливого затуманення, що проймало її, мов вихор, що не дає дихати, оглушуючи й засліплюючи, огортаючи зусібіч невидимими, прозорими дотиками, позбавляє волі, підхоплює, веде за собою…