Усім було цікаво, як відреагує родина Войдилл. Допитувалися про те в Зенонових братів, але ті хіба що плечима знизали.

– Це не наша справа. Батько повернеться, то й видко буде.

Старого Пана-добродія справді не було в Радолишках. Він поїхав за товаром до віленських чинбарів.

Марися про Зенонове побиття дізналася рано-вранці. Прибігли дві сусідки й докладно про все розповіли. І якщо пані Шкопкова сприйняла цю новину із задоволенням, мовляв це кара Господня Зенонові за те, що покинув семінарію, то Марися не на жарт перелякалася. Вона гірко докоряла собі через власну балакучість. Нащо вона скаржилася шляхетному панові Собеку! Наразила його на такі неприємності. Невідомо, які це матиме наслідки. Старий Войдилло не подарує, що його сина побито. Певне, позиватиметься до суду, певне, поскаржиться в поштове управління. За своє благородство пан Собек може поплатитися втратою посади…

Безсумнівно, вона була йому вдячною, проте їй було й прикро. Він зробив це задля неї, наразився на неприємності, втер носа цим огидним пліткарям, що тепер довго перемиватимуть йому кісточки. Через усе це став її, Марисиним кредитором. Хоч би й словом не прохопився, та кожен його погляд промовлятиме: «Я став на захист твоєї честі, твого імені й доброї слави, хіба ж мені за це не належить відплата?»

І ще одне. Після цього випадку Марися добре розуміла, що тепер про неї пліткуватимуть і отруять їй усе життя.

Вона казала правду, що їй болить голова, коли відмовлялася піти до костьола. Дівчина справді почувалася хворою, нещасною, розгубленою. Тієї неділі вона взагалі не вийшла з дому, плакала й думала, що ж воно тепер буде. Якби ж то звідси можна було втекти, поїхати якнайдалі. Хоч би й до Вільна. Вона б за будь-яку роботу взялася, за служницю би стала… Та на поїздку не було грошей, а ілюзій, що їх може позичити пані Шкопкова, Марися не мала. Ані пані Шкопкова, ані будь-хто інший у містечку. Хіба що… хіба що…

І тут їй спав на думку старий знахар із млина. Стрийко Антоній напевне не відмовить їй. Ось єдина людина, що залишилася в неї на світі.

Марися почала гарячково обмірковувати план дій. Увечері, коли стемніє, вона пройде за садками до тартака… А звідти до млина. Десь дорогою найме бричку й уранці буде вже на станції. Звідти напише листа до пані Шкопкової… І до нього, до пана Лешека.

Серце Марисі стиснулося. А що буде, якщо він не захоче приїхати до Вільна?

І всі її плани вмить зруйнувалися.

Ні, вона воліла щодня наражатися на обмовляння, кпини, плітки, навіть на сором, аніж відмовитися від можливості бачити його очі й вуста, чути його любий низький голос, відчувати доторк його дужих, гарних рук.

«Нехай уже буде, як буде», – вирішила вона.

Існувала ще одна можливість: про все йому розповісти. Адже він значно розумніший за неї й напевно знайде кращий вихід.

Та на це вона б ніколи не спромоглася. Марися знала, що ніхто в містечку не наважиться розповісти йому про причину бійки між паном Собеком і сином Войдилла. Зрештою, пан Лешек і не вдавався ні з ким у розмови. Та якби він довідався про скандал, то міг би запідозрити, чого це пан Собек став на Марисин захист, і тоді…

«Ні, нічого я йому не скажу! – вирішила вона. – Так буде найкраще».

Зранку дівчина йшла до крамниці, потупивши голову, і так швидко, наче її переслідували. Зітхнула полегшено тільки опинившись у крамниці. Глянула на себе в люстерко й помітила, що дві безсонні ночі й нещодавні хвилювання залишили на обличчі свій слід. І це геть вивело її з рівноваги.

«Коли він побачить, як я змарніла, – думала Марися, – то геть збайдужіє до мене. Краще б він уже й не приїздив».

Минали години, і Марися непокоїлася дедалі дужче.

«У недобру годину я подумала, аби він не приїздив!» – докоряла вона собі. У костелі вже били полуденні дзвони, коли дівчина побачила коней з Людвикова. Проте пана Лешека в бричці не було. Кучер, позіхаючи, сидів на козлах. Огрядна пані Михалевська, економка з Людвикова, вийшла й подалася до крамниць. Марисі так і кортіло підбігти до брички й запитати про пана Лешека, але вона втрималася й повелася розсудливо, бо не минуло й години, як на вулиці розлігся гуркіт мотоцикла.

Дівчина мало не розплакалася від щастя. Пан Лешек, проте, не помітив ані того, як вона зблідла, ані сліз в очах. Увірвався наче вихор, вибив закаблуками кілька па з мазурки й вигукнув:

– Хай живе геніальний механік! Віват! Привітай мене, Марисенько! Я вже подумав, що мене чорти вхоплять на цій спеці, але я таки не здався!

І почав розповідати, як йому по дорозі зламався мотоцикл, і яких зусиль коштувало самому полагодити, хоча він міг поїхати бричкою з пані Михалевською.

Він був такий задоволений собою, що аж сяяв.

– Нема поганої дороги до своєї небоги! – вигукнув він.

– Але ж ви й замастилися, пане Лешеку. Зараз принесу вам води.

Марися саме наливала воду до тазика, коли прийшла пані Шкопкова з обідом. Глянула на них несхвально, проте нічого не сказала.