Завжди приємно послухати музику. Проте він відмовлявся й прогулювався сам, бренькаючи час від часу по струнах.

Коли проходив вулицею Вірменською, побачив на ґанку в Лейзора кількох молодиків, що сиділи й курили цигарки.

– Гей, – погукав один, – пане Собеку. Ходіть-но сюди, заграйте щось.

– Щось не хочеться, – зупинився Собек.

– Та чого там не хочеться, – озвався інший голос. – Сідайте до нас, то й захочеться.

– А до вас я не сяду, – відказав на те Собек.

– А чого б це?

– Бо між вами є негідник, а я з негідниками справи не маю.

Запала мовчанка, а тоді третій голос запитав:

– А кого це ви на думці маєте, коли на те ваша ласка?

– На думці я його не маю, – спокійно процідив Собек. – Я його зневажаю. А коли вам цікаво, про кого це я, пане Войдилло, то якраз про вас.

– Про мене?

– Так, про вас, пане екс-семінаристе! Для мене ви негідник і до вас я не пристану.

– За що ви людину образили, пане Собеку? – примирливо озвався хтось із компанії.

– Не людину, а скотину. Ба гірше, бо ще й хулігана.

– Та він п’яний чи що? – закричав Зенон.

– Чи п’яний? Ні, пане Войдилло, я не напідпитку. Я геть тверезий. Не те, що ви, по рівчаках ночуєте. Непристойним чином на молодих дівчат нападаєш. Лише п’яна, перепрошую, свиня може невинну й беззахисну дівчину на вулиці серед людей паскудними словами ображати. Ось так.

І бренькнув кілька тактів з «Осінніх маневрів».

– Це йому про ту Мариську йдеться, що в Шкопкової працює.

– Певне, що про неї, – підтвердив Собек. – Про неї, що її такий негідник, як шановний пан Войдилло…

– Замовкніть! – вигукнув Войдилло. – Годі з мене!

– Вам годі, а мені мало!

– Пильнуйте свого носа!

– Та й ви може на свій глянути. От лише темно. Здалеку не видко. Але до мене ви не підійдете, бо боїтеся.

Зенон засміявся.

– Чого, чого, дурню, мені боятися?

– А того боятися, що зараз тобі пику натовчу!

– Облиште, не варто, – порадив хтось із ґанку.

– Авжеж, що не варто руки каляти, – тим самим тоном підхопив Собек.

– Сам дістанеш по морді! – гаркнув Зенон.

І перш ніж присутні встигли його втримати, скочив із ґанку. У темряві завирувала колотнеча. Почулися кілька глухих ударів, а тоді сильний тріск. Це прегарна мандоліна пана Собека розлетілася на цурки в зіткненні з головою екс-семінариста. Супротивники зчепилися й гепнулися на землю. Покотилися під паркан.

– Пусти, – озвався здушеним голосом Зенон.

– А ось тобі, хулігане, ось тобі, ось, ось, щоб пам’ятав!

Собекові слова супроводжувалися ударами.

– Попався ж ти мені! Ось тобі! Ось! Зачіпатимеш іще дівчат?! Га?

– Не чіпатиму!

– То маєш, аби пам’ятав!

– Не чіпатиму, присягаюся!

– То ось тобі ще, щоб обіцянки не забув! І ще! І ще!

– Рятуйте, браття! – заскімлив Зенон.

Довкола зібралося кільканадцятеро людей, чию увагу привернула бійка. Та ніхто не кинувся на допомогу. Собека всі поважали, і навіть ті, хто не знав, у чому тут справа, припускали, що він має рацію, тим більше, що його супротивником був скандаліст, якого всі зневажали. Зенонові товариші ж не квапилися демонструвати солідарність. У глибині душі вони від початку були на боці Собека. Зрештою, бійку почав Зенон.

– Панове, – озвався хтось із гурту. – Годі, годі!

– Припиніть! – докинув інший.

Собек підвівся із землі. З дому вибіг Лейзор із гасовою лампою в руці. При її світлі стало видко усе спустошення, завдане Зеноновій зовнішності. Він устав у подертому вбранні, очі мав підбиті, з носа текла юшка. Він поворушив язиком у роті й виплюнув кілька зубів.

Собек обтрусив одяг, підняв із землі гриф мандоліни, на струнах якого жалюгідно звисали рештки інструмента, кахикнув і, не кажучи й слова, пішов геть.

Решта теж почала розходитися, нічого не кажучи й ні про що не розпитуючи. Назавтра в Радолишках гуло мов у вулику. Після служби в костелі ніхто про інше й не говорив. Усі добре знали про причину й перебіг бійки. Усі вважали правим Собека й раділи, що той утер носа Зенонові. Та з іншого боку осуд спрямували на Марисю. По-перше, що це сталося через неї, а по-друге, що просиджування молодого Чинського в крамниці так чи сяк погано свідчить про моральність молодої дівчини.

Крім того, хіба можна уявити, щоб через якусь приблуду, продавчиню із крамниці билися не останні в містечку люди – чиновник і син із багатої, шанованої родини.