Марися притулилася до нього.

– І це правда. Я справді воліла би, щоб ти був бідним.

– Але ж я, люба, і так бідний. У мене нічого немає. Усе належить моїм батькам, усе залежить від їхніх забаганок. Я маю хіба що посаду в Людвикові. Платню й невелику квартирку.

От і все. Отож, ти не робиш жодної кар’єри. Найбільшим моїм скарбом будеш ти… Скарбом, якого я нікому не віддам…

Він захоплено вдивлявся в її схилену голівку, у золотаві сонячні промені на гладенько причесаних косах, милувався витонченим профілем.

– Ти навіть не уявляєш, – сказав він, – яка ти гарна. Адже я бачив тисячі жінок. Тисячі. Бачив усіх цих славетних красунь, що за ними світ шаленіє, різних кінозірок. Жодна з них не може зрівнятися з тобою. І вже точно в жодної немає такої чарівності. Ти не знаєш, що кожний твій рух, кожна усмішка, кожен погляд – наче витвір мистецтва. У цих провінційних Радолишках вони тебе теж розгледіли! Та побачиш, що буде, коли ти потрапиш до вищих кіл! Усі геть розум повтрачають! Кажу тобі! Найславетніші художники змагатимуться за право малювати твій портрет. Ілюстровані журнали вміщатимуть твої фото…

– О Боже! – засміялася Марися. – Як ти страшенно перебільшуєш!

– Нічого я не перебільшую! Сама побачиш, а я ходитиму гордий мов король. Я розумію, що це пиха, але кожен мужчина має таку ваду. Його тішить і сповнює гордощами, що він має жінку, через яку всі йому заздрять.

Марися похитала головою.

– Якщо й знайдуться такі, що добачать у мені якусь вроду, то причин заздрити ще мало. Мене знову охоплює страх від самої думки, що я компрометуватиму тебе незнанням, як поводитися в товаристві, своєю незграбністю й дурістю.

– Марисько!

– Так, так. Невже ти думаєш, що твої знайомі забудуть, що я була продавчинею в пані Шкопкової? Я весь час почуватимусь як під цензурою. Бо я й справді звичайна попелюшка, провінційна гуска. Між твоїх я боятимусь ворухнутися чи заговорити. Адже в мене практично немає жодної освіти. Щоправда, матуся мала намір підготувати мене до іспитів на атестат зрілості, але ти ж знаєш, що я їх не складала. Ти одружуєшся із зовсім простою дівчиною.

У її голосі бринів смуток. Лешек лагідно узяв її за руки й запитав:

– Скажи, Марисенько, ти вважаєш мене безкритичним і наївним дурником?

– Що ти таке кажеш? – заперечила дівчина.

– Невже ти думаєш, що за своїми вимогами й рівнем ти стоїш значно нижче, ніж мої родичі чи знайомі? Бо так я це розумію із твоїх слів. Тобто я, несосвітенний дурень, беру тебе за жінку, знайшовши в тобі неіснуючі достоїнства, і лише мої родичі, познайомившись із тобою, виявлять, що я помилявся.

– Ні, Лешеку, – примирливо заперечила Марися. – Ти ставишся до моїх недоліків поблажливо, бо кохаєш мене.

– То й вони тебе полюблять.

– Дай Боже.

– А твої недоліки взагалі уявні. Я бажав би всім дівчатам, щоб вони виглядали такими шляхетними, щоб мали стільки вродженого розуму й такту. А якщо йдеться про вміння спілкуватися, перебувати в товаристві, то я певен, що ти засвоїш його без найменших зусиль, а вчитися зможеш стільки, скільки забажаєш. Аби не занадто, бо не хотілося б мати дружину, набагато розумнішу за мене.

– Про це не турбуйся, – засміялася дівчина.

– А я цього якраз і боюся найдужче, – Лешек удав серйозність. – Тобі відомо, коли я переконався, що моя Мари- сенька розумниця?

– Ні, не знаю.

– Тоді, коли про всі містечкові чвари ти й словом не похопилася. Адже я міг підозрювати, що цей Собек, ставши на твій захист, мав на це якесь право. Але ти вирішила слушно: «Я не виправдовуватимусь перед Лешеком, бо якщо він має такі огидні підозри, то не заслуговує на мої пояснення».

Марися не пригадувала, щоб вона тоді міркувала саме так, проте не заперечила.

– Я не хотіла тебе вплутувати в ці неприємності, – тільки й сказала вона.

– І це погано. Хто ж твій захисник, коли не я?

Він замислився й додав:

– Узагалі я мушу якось зайти на пошту й потиснути руку цьому Собекові. Звісно, це нахабство, що він насмілюється тебе кохати, але він учинив як порядний мужчина.

Сонце вже хилилося за небокрай. Зазвичай о цій порі вони збиралися повернутися, та нині треба було обговорити стільки речей… Вирішили, що Марися завтра повідомить пані Шкопкову про свої заручини і про те, що більше не працюватиме в її крамниці.

– Скажи їй також, що коли вона вважає, що витратилася на тебе, то ти повернеш їй кошти, які вона полічить, – запропонував Лешек.