До Радолишок із Людвикова провадив на захід битий путівець. Наддавши проте із десяток кілометрів, можна було дістатися містечка, їдучи на Божишки чи Віцкуни. Отож Лешек, удавшись до якнайсуворішої обережності, відтоді лише цією дорогою й користувався. Просто до Радолишок він їхав лише тоді, коли своє перебування в містечку міг пояснити необхідністю щось купити. І тоді Чинський мчав як шалений, аби урвати додаткові чверть години для тривалішої розмови з Марисею.

З огляду на свою роботу на фабриці, він частіше мав вільний час по обіді. Отож не раз зустрічав у крамниці знахаря Косибу із млина. Він трохи побоювався цього могутнього бороданя із сумними очима. Лешек був упевнений, що знахар ставиться до нього недоброзичливо чи навіть вороже, хоча Марися й запевняла, що це найдобріша людина на світі.

– Може, він трохи тобі не довіряє, – казала вона. – Але ти сам винен. Якби ти дозволив розповісти йому про наші заручини, я певна, що він відразу полюбив би тебе.

– Тоді я вже волію обачливість, – усміхнувся він. – А на прояви його симпатії готовий почекати. Навіть, коли щось і втрачу.

Марися глянула на нього докірливо.

– Лешеку! Негарно, що ти глузуєш із найпоряднішої людини й мого щирого друга.

– Пробач мені, кохана. Але мені здається, що твої сентименти явно недоречні. Може, цей знахар і справжній взірець усіх чеснот, може, він навіть уміє лікувати, у що я не надто вірю, але ж він простий селянин. Нащо тобі дружба із таким простаком?

Марися похитала головою.

– Нащо мені дружба? Розумієш, Лешеку, у тебе є батьки, і ти не знаєш, що таке бути сиротою. Не мати нікого, абсолютно нікого. Тоді будь-чия рука, простягнута у твій бік, будь-яка, навіть найбільш спрацьована, стає скарбом, великим скарбом. Неоціненним! Ти цього не збагнеш!

– Але я розумію, Марисенько, розумію, – засоромився Лешек. – І нехай мене чорти візьмуть, коли я не винагороджу цій щирій людині того, що він мою єдину, мою найдорожчу. .. Я ж до нього добре ставлюся.

Марися розповіла Чинському, що пообіцяв їй знахар, коли вона боялася втратити роботу в пані Шкопкової.

– Тепер бачиш, яка це шляхетна людина? – закінчила вона.

Лешека це вочевидь зворушило.

– Так! Він неймовірно добрий! Проте й ми не гірші! Нехай-но лише все складеться добре, і він отримає в Люд- викові добрячу хату й пожиттєве утримання. Той, хто тобі з-під ніг камінець прибере, уже може розраховувати на мою вдячність. І навіть тепер, при найближчій зустрічі, я дам йому трохи грошей…

Марися засміялася.

– Ти зовсім його не знаєш. Він узагалі грошей не бере. Лікує переважно безкоштовно. Крім того, ти сказав, наче він простий селянин. Так от, уяви собі, що я в цьому серйозно сумніваюся.

– Чого б це?

– А тобі відомо, що він знає французьку?

– Ну, він міг бути в еміграції. Чимало селян їздить до Франції шукати роботи.

– Ні! – заперечила Марися. – Якби це було так, він говорив би французькою. Але він читав, причому вірші. Тільки не викажи йому, заради Бога, що ти про це знаєш.

– Чому?

– Бо він страшенно хвилюється від самого спогаду про це! Я впевнена, що в його житті є якась велика таємниця.

– Ти припускаєш, що це не проста людина, що ховається під селянським убранням?

– Не знаю, чи ховається. Та я ладна присягнутися, що така людина, як він, не могла вчинити нічого ганебного, що примусило б його переховуватися. Він дуже розумний. Зверни увагу на його очі, деякі рухи, на його манеру говорити. Може, мені це й здається, та коли я з ним розмовляю, то маю враження, що він значно розумніший за мене.

– Трапляються дуже розумні селяни, – зауважив Лешек і замислився.

За хвилину він вигукнув:

– Уже знаю! Є дуже простий спосіб. Ми можемо легко перевірити його й зрозуміти, хто він: інтелігент чи селянин. От тільки треба вибрати зручний момент.

– Лешеку! Але я нізащо не хочу…

– Знаю, знаю! Я теж не маю лихих намірів. І не збираюся втручатися в його таємниці, якщо вони взагалі існують. Мені йдеться лише, аби перевірити. Ручуся, що він навіть не помітить.

– І все-таки… – Марися здавалася невдоволеною. – Це негарно.

– Як хочеш. Можна й без цього обійтися, – погодився Лешек.

Та погодився він лише вдавано й вирішив за першої ж нагоди спробувати втілити свій план. Він від природи любив розгадувати таємниці. Іще в дитинстві Лешек зачитувався Карлом Маєм, а пізніше детективами Конан-Дойля. Він обожнював навіть звичайні ребуси.

Спосіб, що спав йому на думку, справді не був складним. Слід лише було в розмові зі знахарем ужити такі слова, що їх звичайний селянин знати не може. Якщо він зрозуміє речення чи запитання, це буде доказом, що він не той, за кого його мають. А тоді можна й продовжити пошук причин…