А на схід без упину котилася валка біженців. І ешелони ранених. Навіть тут, за тисячі кілометрів від фронту, відчувався страхітливий прес ворожого наступу. І наливалися кривавою напругою м’язи народу, кам’яніли в нечуваному зусиллі.

Оленка з тиждень ходила по містечку, шукала роботи. В райвно дивилися на її засмальцьовану фуфайку, на посинілий ніс, розглядали документи. Зітхали:

— Вчителі не потрібні. Поки що…

Вона ночувала на лавці у вокзалі, снідала сухарями і кип’ятком. Вдячно згадувала вусатого солдата, який на прощання дав їй торбу сухарів і десять шматочків цукру.

Інколи налітали спогади. В свідомість вривався вихор минулого. Тіло, мозок, серце не витримували тягаря страшної дійсності. І тоді боялася, що збожеволіє. Знову бачила палаючі села, вибухи бомб, маленький згорточок з дитиною, заклопотане обличчя санітарки.

В такі часи вона непорушно сиділа в куточку вокзалу, не чула гомону солдат, гудків паровозів, лайки евакуйованих. Накочувалися хвилі байдужості, не хотілося жити…

Почав падати сніг. Вкривав чистим, цнотливим покривалом землю. Морозив повітря, бадьорив тіло.

Оленка ще ходила кілька разів по різних установах. Сподівалася найти роботу в яслах або дитсадку. Все було зайнято. Всі одмахувались від неї. Сторож в дитсадку, огрядний старий чолов’яга на милиці, жалісливо дивлячись на неї, сказав:

— Не найдеш ти роботи, дівчинко, своєї… Руки робочі потрібні зараз… Поняла? Руки… Іди до мене. Місце знайдеться. І шмат хліба теж…

Оленка пішла до нього.

Ранесенько йшла на будівництво. Там рили котловани під фундамент. Скрипів сніг під ногами, мороз щипав за щоки. Оленка спускалася в канаву, брала кирку, ломик, довбала мерзлу землю.

Поряд з нею працювало ще багато дівчат. Вони вже звикли до важкої роботи, кирки в їхніх руках довбали землю впевнено і сильно. А Оленка в перші дні відчувала пекучий біль. Інколи скидала рукавиці, розглядала свої долоні, вкриті великими кривавими пухирями. Сльози виступали в неї на очах, але вона закушувала губи і знову хапала кирку чи лопату. Ніколи було плакати. Ніколи було думати про біль…

Ввечері Оленка йшла до свого притулку. Ноги гули від утоми. Вона ввалювалась до кімнатки, падала на своє ліжко, затулене від інших жильців ситцевою ширмочкою. Господиня — сухенька метка бабуся з чорними добрими очицями — приносила їй миску борщу, ставила на тумбочку. Борщ смачно парував, але їсти не хотілось.

На ширмі метлялась тінь господаря. Він тримав розгорнуту газету, бубонів:

— Фашистські орди рвуться до Москви… Після кровопролитних боїв нами залишено…

І так день за днем. Кожного вечора. Все сподівалася, що зміниться щось, що станеться чудо, що голос старого сповниться радістю… Ні, ні… Все відступають, залишають… Дніпро, Київ… Все це у ворога… І здається Оленці, що там, далеко на заході, бовваніє в тумані постать матері. То Україна. То рідна земля. Палають хати, міста, поля… шибениці чорніють на обрії, вибухи бомб і крики поранених, вбитих, а над всім тим — Мати… її скорботний погляд…

Не можна стерпіти цього. Несила.

Чому вона тут? Чому втекла з найважчого шляху? Тут теж працюють, тут кується зброя для фронту, тут потрібні руки, але там потрібніші…

Клубочиться дим, горить обрій. Микола йде на тому тлі — страшний, суворий. Чому він такий страшний? Де він? Погляд обернений десь убік, він не дивиться на Оленку. Чому він гнівається? Чим завинила вона перед ним, перед їхньою любов’ю?

Нема відповіді. Микола йде назустріч своїй невідомій долі. Вуста його німі. Оленка повинна вибирати сама…

Вона схопилася з ліжка. Почала взуватися. Старенька заглянула за ширмочку, здивувалася.

— Чого ж ти не їси? Куди зібралася?..

— Не до їжі, тьотю… Потім скажу…

Вискочила в завірюху. Сніжинки весело танцювали в світлі одиноких ліхтарів. Оленка вийшла на головну вулицю, попрямувала до центру. Мимо гриміли машини, йшли колони новобранців з торбами за плечима.

Біля госпіталю дорогу перепинив натовп. З машини виносили поранених. Жінки зітхали, плакали, розпитували. Оленка і собі зупинилась. З жалем дивилася на спотворені тіла, забинтовані руки і ноги. І раптом скрикнула. Сестра сердито поглянула на неї.

— Чого тобі?

З машини винесли на носилках пораненого. Він був обмотаний бинтами з ніг до голови. Лише око і ніс виднілися з-під білого савана смерті. Велике блискуче око і хрящуватий ніс. Оленка пізнає їх з-поміж тисяч інших. На неї дихнуло далеким літом, радісним клекотом минулого життя. Нетреба! Комсомольський вожак…

Вона кинулася до нього, припала до носилок. Санітари перезирнулись, опустили носилки на сніг.

— Жінка або дівчина його, — загомоніли в натовпі.