Незабаром і їй. Наступає час іспиту. Треба дізнатись, хто ж вона? Для чого зростала, училась, мріяла, жила?..

Останні дні промайнули, як вві сні. Школа розвідників, курси радистів, короткий інструктаж. Їй належало вистрибнути з літака південніше Києва, в лівобережних лісах. Недалеко від Зеленьок. Там десь діяв партизанський загін Щорса. Вони не мали постійного місця, не могли прийняти літак. Тому доводилося йти на риск. Та що таке риск у такі грозові дні? Що Їй власне життя, коли нема тих, які світили для неї в темні дні відчаю? Тепер вона — лише зброя. Для себе — нічого!

А з глибини єства піднімався ледь чутний протест. Хто то був, звідки? Спокійний тихий голос в ній заперечував, застерігав. Непотрібно трагедій, непотрібно падіння духу. Ти втратила все? Ти ж і маєш все. Ти зростала не серед порожнечі. Ти дитя землі цієї, її минулого, її сучасного, її майбутнього. Ти дочка її пісень і труда, її горя і радості. Ти несеш в собі все, як зерно маленьке несе в собі грядущі пишні врожаї…

Оленка слухала той голос, згоджувалась. Спокій і віра входили в серце. Хто сказав, що нема Миколи, доньки, збитих бійців? Вони в ній,отже, вони є, вони в її душі. Хвиля життя котиться крізь нові й нові береги. Але ті береги — береги єдиної ріки. Тієї самої ріки, краплями якої були вони з Миколою…

Хтось торкнувся її плеча. Вона розплющила очі, схопилась.

— Що — пора?

Помічник пілота схилився до неї, очі в нього тривожні, темні.

— Розумієш — пошкоджені прилади. Важко орієнтуватись. Десь близько, а де — важко сказати. Що будеш робити?

— Стрибаю, — твердо сказала Оленка.

— Київ недалеко. Тут повно поліцаїв. Дивись…

Оленка не відповіла, рушила до люка. Перевірила ящичок з рацією, кобуру з пістолетом. Помічник пілота відкрив люк. Звідти дихнуло холодом, темрявою. Оленка відсахнулась.

— Скоріше, — скрикнув супутник.

Вона подала йому руку. Короткий дружній потиск. Ревуть мотори. Десь в просвітах хмар блимають вогники. Чи, може, здається? Млосно в грудях. Серце б’ється, як крило птаха. Подих перехоплює. Ну чого ж ти, Оленко? Звідки страх? Це ж завершується твоя дорога сліз… Починається дорога битви! Ти хотіла її? Іди ж…

І Оленка рішуче стрибнула в ніч…

Пропав літак у чорному проваллі неба.

Навколо ураган, темно-сіра пелена хмар. Перехопило подих, дзвенить у голові. Падіння, падіння в невідоме, в пітьму, в небуття. Моторошна, кошмарна самотність в безодні хаосу.

Оленці здавалося, ніби вона десь збоку, що падає не вона, а хтось інший. Падає лише тіло, а вона здивовано спостерігає за ним, тамуючи страх. А руки механічно смикають кільце парашута.

В’юном вгору полинули стропи. Смикнули, натяглись. Оленка заколихалася в повітрі на незримих руках. І одразу їй полегшало. Стало веселіше. Зникло почуття роздвоєності.

Вона поглянула вниз. Швидко наближалась земля.

Аби лише не потрапити в руки ворога. Аби лише непомітно приземлитись. А там вона дасть раду собі. Добереться до своїх…

В стропах співає вітер. Насуваються масиви лісу чи садів. В лице їй дихнуло запахом хвої. Рідним, знайомим запахом лісу. Вершини дерев мчать назустріч, беруть в обійми. Вітки боляче стьобнули по щоках. Оленка заплющила очі.

Удар! Вона звично впала на правий бік, як її учили…

Серце стугоніло, шуміло в скронях, важкий подих Оленки заважав їй прислухатись до зовнішніх звуків. Кілька хвилин вона лежала, щоб заспокоїти серце. Потім підвела голову. Темрява обступала з усіх боків. Тиша. В тій тиші ухнув сич. Вона здригнулася від несподіванки.

Ну, не можна так лякатися. Сміливіше, Оленко. Навколо рідні ліси. Рідний край. Вони збережуть, допоможуть, сховають…

Оленка підвелася, смикнула за стропи. Купол зачепився за верхів’я сосни. Треба зняти. Бо вранці побачать, підуть по слідах…

Вона рвонула з усіх сил, впала на землю. Купол поліг біля неї. Вона жужмом згребла м’який шовк докупи. Передихнула. Знову прислухалась. Десь почувся стук. Затаїлась. Що воно таке? Може, дроворуби? Так пізно? Тут-тут-тук! То, напевне, дятел… Ну, звичайно, дятел… Як любили вони з Миколою цього птаха. Бути таким, як дятел, любив казати Микола. Працювати невпинно, довбати кору невігластва, ницості, бруду, бездушності…

Згадавши Миколу, Оленка ніби пробудилася. Серце застукало рівніше, в руках з’явилася сила. Геть страхи, геть сумніви! Чого їй боятися, за кого боятися? За тіло? Так, воно може впасти, вмерти, згнити в оцій землі… Ну й хай, нехай! Ворогам не вдасться вбити духу рідного краю. Він безсмертний, він породить легіони нових синів і дочок… Так казав на прощання дід Василь… мудрий і рідний. Вона ще побачить його, зустрінеться, згадає разом з ним все, що минуло… все, що їй треба передати в майбутнє… якщо виживе… Якщо…