Шрифт:
— Нетреба… друже, чи впізнаєте мене? — з надією запитала Оленка.
Око засяяло радістю. Він заморгав повікою, захрипів:
— Оленка… Царівна троянська…
Вона плакала, усміхалася.
— Нетреба, брате рідний! Хоч слово… про нього…
Дивилася з надією, з стражданням, ждала. Око згасло, заплющилось. Знову відкрилось.
— Про Миколу? Знаю. Бачив…
— Бачив? Де? Коли? — скрикнула вона.
— Біля Дніпра. Переправа. Говорили. Два слова.
— Далі. Далі, — підганяла Оленка.
— Він передав. Тобі. Як побачу, — втомлено шепотів Нетреба.
— Що? Що передав?
— Що любить. Що вірний.
— А ще…
Око Нетреби знову засяяло. В ньому з’явився теплий, ніжний блиск.
— Оленонько… мужньою будь… Нема Миколи… Загинув… На переправі… Як герой…
— Неправда! — закричала Оленка. — Неправда! Не хочу!
Вона впала на сніг, схопилася руками за носилки, благала в Нетреби:
— Ну скажи… що це неправда! Ну скажи, що ти помилився…
Санітари суворо відсунули її, підняли носилки, понесли. Натовп мовчав. Вона встала з землі, в’ялими ногами рушила по вулиці. Куди? Для чого?
Сиплеться сніг. Тріщить мороз. Порожнеча у світі. Нічого нема. Нема людей. Нема життя. Тільки тіні, тіні метляються на екрані буття. Навіщо? Для чого? Кому потрібна страхітлива кривава трагедія?
Незчулася, як прийшла до воєнкомату. Опинилася в кабінеті воєнкома. Дивилася на змучене обличчя старого капітана, мовчала. Він запросив сісти. Теж мовчав. Нічому не дивувався.
— Ви зрозумієте мене, — прошепотіла вона. — Я не можу тут. Я втратила все. Все найкраще. Там… Я теж хочу туди…
— Для чого? — запитав капітан.
Вона не відповіла. Тільки подивилася йому в очі.
Довго не зводив погляду з неї капітан. Що він бачив у глибині її зіниць? Чи помітив безодню муки, яку винесло юне серце, чи побачив передчасно поховану любов, чи відзначив темряву відчаю, за якою народжується героїзм або відкривається прірва падіння?..
Старий капітан зітхнув, поклав долоню на її руку.
— Іди, дочко…
СТРИБОК У НІЧ
…Безкрає поле. Хилиться під подихом вітру зелене жито — викидає колосся. Окремі колоски вже посивіли, красуються, оповивають себе і поле тонким, ніжним пилком.
Стежечка в’ється поміж хлібами. Обривається біля старезної козацької могили. На зарослім верхів’ї росте молоденька берізка. Звідки вона тут взялася, хто її посадив?
Берізка, ніби соромлива дівчина, кокетливо хитає ніжно-зеленими вітами, вклоняється голубій далині.
Навколо пісня. Все співає. Пісня пронизує простір, ллється з кожної квітки Вона звучить в мелодії океану хлібів, в дзвоні жайворонів, в шепоті трав оксамитних. Вона виростає з рідної землі, лине вгору, мчить в безмежність по небу разом з пухнатими хмаринами.
Мовчать Микола і Оленка. Йдуть стежиною тихо, ніби пливуть заворожені, в сні. Зупинилися біля могили, дивляться в очі одне одному.
— Які в тебе страшні очі, Оленонько, — шепоче Микола.
— Чому страшні? — сміється дівчина.
Він не відповідає. Хто знає, чому страшним здався хлопцю погляд коханої. Микола підхоплює Оленку сильними руками, піднімає до грудей, несе на могилу. Вона пригорнулася до нього, цілує в шию, шепоче:
— До щастя, Миколо?..
— До щастя, Оленко…
Руса коса розвилася, вітер грається нею. Затуманені очі дівчини, затуманена далина. Зникли обриси речей, дерев, хмаринок. Все сплітається в єдиний акорд.
Сколихнулась берізка. Налетів пружний порив вітру. Заграв на струнах жита, на арфі блакиті прекрасну мелодію — гімн закоханим…
…Гримнули вибухи.
Оленка розплющила очі.
Яке болісне пробудження! Знову замріялась вона, знову переживає бодай в серці минулі дні казки…
За ілюмінаторами літака — темне небо, вибухи зенітних снарядів.
Примарні спалахи лягають на обличчя Оленки. Холодіє під серцем, неприємно слабнуть ноги. Страшно! Але треба триматись…
Відкривається люк. Два її товариші прощаються, мовчки тиснуть їй руку, зникають в пітьмі.
Гримлять мотори, віддаляються вогні трасуючих снарядів, спалахи смерті. Навколо морок, пасма хмар. Літак набирає висоту, щоб одірватись від ворожих винищувачів.