– Батько тут нічим не завинив, – зауважив пан Чинський.

– Звичайно, – додала пані Елеонора. – Крім того, дозволь мені висловити здивування твоїм тоном, неначе фабрика й маєток становлять твою власність, і замовлення залежать виключно від тебе.

Проте Лешек був занадто схвильований. Він відступив крок назад і запитав:

– То он як? Отже ви, мамо, збираєтеся й надалі купувати товар у цього лимаря?

– Не бачу причини відмовлятися.

– Зате я бачу! – вигукнув він.

– На щастя, це нас ні до чого не зобов’язує.

– Так? Тоді слухайте! Я цього рішуче вимагаю. У вас є вибір. Або ви погодитеся з моєю вимогою, або ніколи мене більше не побачите!

Крутнувся й вийшов з кабінету. Він був безмежно обурений, обурений до тієї міри, що й справді не вагаючись міг би виконати погрозу й негайно поїхати геть.

Лешек не хотів і не міг думати про те, слушно чи ні він чинить. Від самої думки, що якийсь містечковий жевжик насмілився прилюдно глузувати з неї, доводила його до оскаженіння й вимагала негайної реакції. І в цю мить це було найважливіше: покарати, помститися. Навіть, якщо батьки стали на заваді! Навіть тоді! Він цього майже прагнув. Покаже їм, що він ні перед чим не зупиниться. І їх теж покарає.

Вибіг до парку й батьковим ціпком, що його схопив у передпокої, розлючено шмагав листя на каштанах.

Звісно, розірвання стосунків з родиною означало б для нього бідність. Щоправда, він отримав фахову освіту кераміста й міг би розраховувати в Цмельові чи деінде на якусь посаду. Та це обмежило би його бюджет якимись жалюгідними кількомастами злотих на місяць.

– Нічого не вдієш, – сказав він собі. – Витримаю.

І раптом виникло питання:

– А що, власне, стало причиною конфлікту, конфлікту, який може вплинути на все моє життя?

Відповідь прийшла негайно:

– Марися…

Так, насправді йшлося про Марисю, про цю чудову дівчину, заради якої він був готовий на все. А якщо, припустімо, не на все, то на дуже багато…

– Дуже багато, – запевнив він себе.

Проте в нього відразу виникли сумніви. Невже розрив з батьками, відмова від становища й добробуту – не зависока ціна?

Він обурено відкинув цю думку. Справа була зрозумілою: хтось насмілився образити Марисю і його, тож мусить бути покараний. Якщо батьки відмовляють єдиному синові в такому незначному задоволенні, то тим самим доводять, що не заслуговують на жодні почуття. Нехай страждають.

А Марися? Марися – це зовсім інша справа. Тут не йдеться про те, чи вона на те заслуговує. Бо, якщо подумати тверезо, Марися не така вже й свята. Аж ніяк. Цей син лимаря, певне, поводився з нею фамільярно або ж ревнував. А той начальник пошти, якийсь Собек? Чому він став на Марисин захист? Отак геть без причини?

Думати так було б щонайменше наївно. Звісно, що дівчину щось із ним єднає.

Чинського охопило роздратування. Навіть натяк матері про те, що ці люди – його суперники, здавався образою.

«Ось наслідки, – думав він з гіркотою, – зближення з особами із такого середовища».

Мати, без сумніву, досвідчена жінка. І вміє розсудливо дивитися на життя. Якщо в її підозрах є бодай дещиця правди…

– Та й гарно ж я виглядаю! Виставив себе на посміховисько, мов якийсь шмаркач! Ця дівчина вдає із себе невинну лілею, а хтозна, що дозволяє собі із таким, скажімо, Собеком…

Підозра була огидною, але хто може сказати, що правда не буває так само огидною?

І Лешека охопила цілковита байдужість. Він сів на кам’яній лаві, мокрій від роси, і світ видався йому чимсь відразливим, нудним, не вартим жодних зусиль, жодної боротьби, жодних жертв…

…Бо якби Марися була чесною, щирою дівчиною, то не приховувала би цього скандалу від нього. Вона б у всьому зізналася, попрохала би захисту в нього, а не в якогось там Собека…

Із-за дерев визирнув круглий місяць. Лешек узагалі не любив місяця. А цього разу помітив на його неприємній фізіономії явно іронічну усмішечку.

«Я ще страшенно дурний, – подумав він. – Страшенно дурний».

І почав міркувати, що про все це та його поведінку говоритимуть батьки.

Якби він міг чути їхню розмову, то переконався б, що його оцінка своїх розумових здібностей не відрізняється від їхньої.

Коли він пішов, Чинські досить довго мовчали, а тоді нарешті пані Елеонора зітхнула:

– Дуже мене турбує Лешекова дурість.

– Та і я не радію, – додав пан Станіслав, підводячись. – Пізно вже. Час спати.

Він за щоденною звичкою поцілував дружину в руку і в чоло, а тоді пішов до себе. За чверть години пан Станіслав уже лежав у ліжку й саме збирався почитати «Потоп», який був для нього перед сном безвідмовним засобом для заспокоєння нервів, відволікав від буденних справ і легенько хвилював уяву, коли у двері постукали.