Уже кілька днів, як мороз попустив, а тепер почав падати сніг, лапаті сніжинки летіли повільно, ліниво, але так рясно, що за кілька кроків нічого не видно було. На щастя, високі дерева обабіч гостинця не давали заблукати. Та якщо Марися і йшла чимраз повільніше, то не тому, що боялася загубити дорогу. У голові вирувало стільки думок, стільки суперечливих почуттів оживало в серці. Вона цілковито погоджувалася з колишньою опікункою. Справді, треба виїхати, поїхати якнайдалі, хоч би й до Варшави. Тепер у неї є гроші на дорогу, тож зволікати немає сенсу…

Але покинути ці місця, раз і назавжди відмовитися від сподівань побачити Лешека, хоч би й здалеку… І так залишити стриєчка Антонія?! Адже він сюди повернеться… Він був до неї такий добрий, викликав стільки взаємних почуттів… Звичайно, треба їхати. Але, радше, до Вільна. Мабуть, їй дозволять перевідати стрийка у в’язниці… Вона порадиться з ним, що робити далі… Так, це найважливіше, це єдине, бо що ж іще залишається?

Марися насилу відшукала бічну дорогу до млина. Сніг падав такий густий, що коли б не шум води на млиновому колесі й не пирхання коней біля млина, вона б його й зовсім не помітила. Світло побачила лише зблизька й здивувалася: вікна прибудови були яскраво осяяні.

– Певне, Наталка прийшла сюди уроки робити, – подумала Марися.

Обтрусила в сінях чобітки від снігу, відчинила двері й зупинилася мов укопана.

Кімната раптом закружляла їй перед очима, серце шалено затріпотіло, з вуст вирвався тихий вигук, і Марися знепритомніла.

У санаторії доктора дю Шато в Аркашоні зазвичай на початку грудня розпочинався зимовий сезон і нашестя паризьких подагриків. Отож, коли в середині грудня пан Станіслав Чинський прибув і заявив, що хоче забрати сина, лікар не заперечував.

– Звичайно, – сказав він, – ваш син, власне, цілком здоровий. Я наразі виключив би для нього заняття якимсь небезпечним спортом, але кістки зрослися бездоганно, м’язи під впливом масажу достатньо зміцніли, а що стосується поведінки, то гадаю, що це все внаслідок ностальгії. Повернення додому, до рідних, пожвавить його й розворушить.

– І я на це сподіваюся, – потиснув йому руку пан Чинський.

А тепер, сидячи у вагоні навпроти сина, він уже нічого не очікував. Він навмисне, порадившись із дружиною, поїхав до Аркашона сам, щоб забрати Лешека на свята. Батьки були перелякані його листами. Лешек надіслав їх тільки два, до того ж, після їхнього наполегливого бомбардування, і ці звістки від сина були короткі, сухі, байдужі.

Так само байдуже привітався він із батьком і погодився повернутися додому.

– Мені однаково, – тільки й сказав він.

Сидів мовчазний, із давно згаслою цигаркою в руці й немовби не чув батькових розповідей про політику, про покращення кон’юнктури, про нові замовлення. Здавалося, його нічого не обходить, ніщо не може зацікавити, розворушити. Невже нервовий шок, якого він зазнав у тій фатальній катастрофі, назавжди перетворив цього веселого хлопця на апатичного меланхоліка?

Марно старався пан Чинський бодай чимсь привернути синову увагу. Лешек обмежувався короткими відповідями, бездумно роздивлявся носаки своїх черевиків і здавалося, ним оволоділо якесь заціпеніння, якийсь моторошний спокій.

Уночі пан Чинський не міг заснути й зазирнув до купе сина. У нього були якісь лихі передчуття, і він справді не дуже помилився: невважаючи на морозяну ніч, Лешек відчинив вікно й у тонкій шовковій піжамі стояв, вихилившись назовні. Порив крижаного вітру вдерся до купе.

– Що ти робиш, сину! – перелякався пан Чинський. – Ти захворієш на запалення легень!

Лешек озирнувся.

– Можливо, батьку.

– Будь ласка, зачини вікно.

– Мені гаряче.

– Я хочу з тобою поговорити.

– Добре.

Він зачинив вікно й сів.

– Ти дуже нерозважливий, Лешеку, – почав пан Чинський. – Ти не тільки не дбаєш про власне здоров’я, а ще й свідомо його наражаєш.

Відповіддю було мовчання.

– Чому ти не сниш?

– Я не хочу спати.

– Але ти мусиш. Твій стан здоров’я досі вимагає обережності.

– Навіщо? – Лешек глянув батькові просто в очі.

– Як це – навіщо?

– Так, навіщо? Невже ти думаєш, що мені це потрібно?

– Мусить бути потрібно.

– Невже! – махнув рукою молодий Чинський.

– Лешеку!

– Батьку! Невже ти справді думаєш, що життя заслуговує на те, щоб про нього турбувалися, хвилювалися, докладали зусиль? Повір, мені цього зовсім не треба.

Пан Чинський силувано посміхнувся.

– У твоєму віці, – збрехав він, – я теж страждав на різні депресії, проте мені стало розсудливості зрозуміти, що все це минеться.

– Цим ми й відрізняємося, батьку, – кивнув головою Лешек. – Я ж бо знаю, що це не минуща депресія.