Усі сиділи в холі. Економка вбігла туди й здавленим голосом розповіла, що з Лешеком трапилося якесь лихо.

Та перш ніж вона закінчила, вбіг сам Лешек, промчав холом і, не зачинивши за собою двері, вискочив на терасу.

– Ще застудиться! – зойкнула Михалеся. – Без пальта! Що я накоїла!

А він тим часом біг до стайні.

– Швидше запрягай! – крикнув першому-ліпшому візникові. – Швидше! Швидше!

І сам заходився допомагати. Зчинилася метушня. З палацу прибіг лакей із шубою й шапкою. За п’ять хвилин сани

мчали дорогою до Радолишок, мчали як шалені, бо Лешек відібрав у візника віжки й правив сам.

У голові йому все вирувало, серце гупало наче молот. Думки теж стрибали в якомусь шаленому галопі. Його просто розривали суперечливі почуття. Передусім його сповнювало велика радість, щастя, та водночас м’язи аж смикалися від гніву. Він ладен був усім пробачити, готовий був обійняти найбільшого свого ворога, проте лють примушувала його зціпити щелепи. Його обдурили! Скористалися таким ницим, таким ганебним підступом! Стільки часу приховувалися від нього, що вона жива. О, він за це помститься, помститься безжально!

І раптом Лешек розчулився: а скільки ж довелося вистраждати їй! Адже вона напевне чекала на звістку від нього, листа, якусь ознаку життя. І поступово втрачала надію, самотня, покинута, забута в нещасті тим, хто присягався їй у коханні.

– Мабуть, уважає мене тепер негідником!

Він скреготнув зубами.

І все через них! О ні, він їм цього не подарує! Цьому докторові Павлицькому надає ляпасів, ще й вуха обчикрижить у поєдинку. Нехай усе життя пам’ятає, що вчинив як шельма. А матір? Так, вона ще більше відпокутує за свій ганебний учинок. Він скаже їй так:

«Твій син через твою підлу брехню міг учинити самогубство. Брехня вийшла на яв, усупереч тобі. Тож уважай, що ти вбила свого сина. Принаймні всі його синівські почуття. Я назавжди залишуся тобі чужим».

І більше ніколи не озветься до неї жодним словом. Поїде, поїде звідси назавжди, причому негайно. Бо й батька він теж не хоче більше бачити. Як він міг своїм мовчанням потурати материній брехні!

– Ось вона, батьківська любов, бодай її чорти узяли!

Подумати лишень, що через неї ледь не сталося нещастя:

адже там, у Франції, він уже давно хотів скоїти самогубство. Зупинило тільки бажання виконати останній обов’язок щодо Марисі. Тому він чекав, тому сюди повернувся…

– Певне, Бог керував моїми кроками…

І враз йому видалося, що він осягнув таємницю своєї долі, бо нею має бути велике, всеосяжне щастя, що його він ніколи не зміг би відповідно оцінити, якби не ці страждання, не цей безмежний розпач, у якому переродилася його душа.

І замислився: адже в житті його не раз спіткали радощі, успіхи, удача. Він усе це сприймав як належні йому, природні й звичайні речі. І не пригадував, щоб бодай одного разу відчув удячність, щоб прокинулося в ньому бажання додати до звично проказуваних щодня молитов хоч би одного подячного зітхання. Невже потрібні були ці тяжкі випробування, аби він навчився цінувати ці великі дари? Заслужити на них, зрозумівши їхню цінність? Дозріти для сприйняття такого щастя?

Так він собі думав, і що думки в нього, як завжди, мусили виражатися діями, то на першому ж роздоріжжі, біля хреста спинив коні, аж ті задніми копитами загребли сніг, кинув віжки кучерові, вистрибнув і, з непокритою головою вдивлявся в маленьку бляшану, почорнілу від іржі фігурку Христа.

– Дякую Тобі, Боже, дякую Тобі, Боже! – шепотів він.

Лешек завжди вважав себе віруючим, уважав тим певніше, що його ніколи не мучили жодні поважні сумніви. Із дитинства вихований у релігійному дусі, він ніколи не відзначався особливою ревністю, і хоча й не занедбував релігійної практики, визначеної Костьольом, проте дотримувався її мінімально. Ось чому для нього самого ця молитва під хрестом на роздоріжжі була явищем незвичайним. Досі він не знав, що таке молитва, і які глибокі відчуття вона може породити.

Коли він знову сів у сани, то відчував, як у ньому щось утишилося, заспокоїлося, проясніло. Він більше не думав погано про материн вчинок, зате намагався зрозуміти її. І водночас зросло усвідомлення щастя, яке на нього чекало.

Радолишками поїхали чвалом і звернули на гостинець, що провадив до Прокопового млина. Коли під’їхали, насувалися вже ранні зимові сутінки.

Біля дверей стояв наймит Віталіс.

– Тут мешкає панна Вільчурівна? – запитав Лешек.

– Хто?

– Панна Вільчурівна.

– Не знаю. Тут такої немає. Хіба що це панна Марися?

– Так, так! – Лешек вистрибнув із саней. – Де ж панна Марися?

– Та пішла до містечка. Дорогою сюди ви б її могли зустріти.

– Але не зустрів. Чи швидко вона повернеться?

– Певне, швидко.

– Тоді я почекаю.

Із дверей визирнула Зоня.

– Якщо ви такі ласкаві зачекати, то, мабуть, зручніше буде в кімнатах. Або, може, у прибудові, у Марисі… Будь ласка, сюди.

Вона витерла руки фартухом і провела Лешека до кімнати в прибудові. Знайшла на припічку сірники й засвітила лампу. Лешек роззирнувся довкола. Тут було бідно, але чистенько.