Це вимагало покарання! І він мусив собі його призначити, бо тільки таким чином можна повернути добре Марисине ім’я, тільки це здатне очистити пам’ять про кохану істоту…

Потяг зупинився на маленькій знайомій станції. На пероні стояла пані Чинська, Тита Зеновичівна, її сестра Анелька, кузен Кароль, його дружина Зулька та ще кілька родичів, які зазвичай приїздили до Людвикова на різдвяні свята.

Удавана посмішка, якою Лешек вітав усіх, нікого не ввела в оману: у найкращому випадку це була звичайна чемність. Усі навмисне гуртом поїхали зустріти його, хотіли відразу розважити, втягнути у свої щоденні безтурботні справи. Лише Анелька мовчки й немовби співчутливо спостерігала за ним.

– Як він змарнів і посмутнішав, – мовила вона стиха до пані Чинської.

– Постарайся його розвеселити і вдавай, наче не помічаєш у ньому жодних змін, – пані Елеонора потиснула їй руку. – Він завжди тебе дуже любив.

Четверо саней під’їхали до людвиковського палацу, неначе веселий, галасливий весільний поїзд. Протягом усього дня Лешека й на мить не залишали самого. У вітальні лунало радіо навпереміну із грамофоном.

Нарешті після вечері Лешек пішов до себе. У кімнаті за час його відсутності нічого не змінилося. Він занепокоєно зазирнув до шухляди. Марисин щоденник лежав на місці.

Цілу ніч Лешек читав, по кільканадцять разів гортав одні й ті самі сторінки, чий зміст, ба, навіть кожне слово він так добре пам’ятав. Заснув лише на світанку й прокинувся пізно. Слуга приніс сніданок і повідомив:

– Пан зараз на фабриці й просив запитати, чи ви, паничу, не бажаєте туди навідатися?

– Ні, – заперечно хитнув головою Лешек. – Але покличте мені садівника.

– Так, паничу.

– Зараз в оранжереї багато квітів?

– Як завпеди на свята. Особливо троянди цього року напрочуд гарні.

Після сніданку прийшов садівник, і вони разом пішли до оранжереї. Лешек вказував трохи здивованому чоловікові щоразу нові квіти, а на закінчення сказав:

– Усі їх зріжте, будь ласка.

– Зрізати?

– Так. І загорніть.

– А куди ж вони поїдуть, пане?

– Я сам їх відвезу.

– То ви від’їжджаєте, пане інженере?

Лешек нічого не відповів і пішов до виходу.

– Стривайте, – зупинив його садівник. – Але ви наказали зрізати майже всі квіти. Це, звісно, мене не стосується. Але я не певен, чи пані…

– Добре. Скажіть пані й запитайте, чи вона не проти.

– Пані поїхали автомобілем на станцію й повернуться лише до обіду.

– Тоді запитайте в неї по обіді, Яне. Я теж поїду лише по обіді.

Лешек не сумнівався, що мати погодиться навіть на щонайбільше спустошення в оранжереї. Звичайно, вона відразу здогадається, нащо йому ці квіти.

Повернувся до себе й узявся писати листи. Найдовший був до батьків. Короткі й сердечні – до кількох друзів, офіційний – до поліції й нарешті – до пані Шкопкової. Цей останній був для нього особливо важливим. Адже він мусив цілком виправдати Марисю в очах мешканців містечка.

Лешек саме дописав, коли у двері постукала економка, пані Михалевська. Учора вона не встигла привітатися з Лешеком. Старенька так запрацювалася перед святами! А тепер довідалася, що відразу по обіді Лешек виїздить, тому покинула пироги, віддаючи все на ласку й неласку кухаря, аби тільки побачитися з паничем і висловити свою радість, що знову, слава Богу, бачить його здорового. Почала розповідати, як усі в околиці розпитували про нього, хто що казав, хто що зробив…

Лешек слухав її базікання і йому спало на думку, що ця жінка, жива хроніка цілого повіту мусить знати про те, про що йому не хотілося запитувати в містечку.

– Люба Михалесю! – мовив він. – Маю до вас прохання.

– Прохання?

– Так. Ви не знаєте… – голос йому затремтів, – можете сказати… де… поховали…

– Кого?

– Де поховали цю дівчину, що загинула в тій катастрофі?

Жінка дивилася на нього широко розплющеними очима.

– У якій катастрофі?

– Ну, разом зі мною! – нетерпляче відповів Лешек.

– Христе-Боже! – вигукнула Михалеся. – Та що ви таке кажете, пане Лешеку! Як же її могли поховати?! Ота Марися?! Що в Шкопкової працювала в крамниці? Таж вона жива!

Кров відринула Лешекові від обличчя. Він схопився зі стільця й замалим не впав.

– Що?! Що?! – запитав він пронизливим шепотом, аж злякана Михалеся сахнулася до дверей.

– Богом присягаюся! – вигукнула вона. – Як же її мали ховати? Вона видужала. Той знахар її вилікував, і його посадили у в’язницю. А вона там у млині живе. Я ж від людей знаю. Та й наш Павелек, той кухарчук, він на власні очі її бачив… Боже! Рятуйте!

Лешек заточився й упав на землю. Перелякана економка подумала, що він зімлів, але почула ридання якісь безладні слова. Не розуміючи, що сталося та ще й почуваючи провину, Михалеся вибігла, гукаючи на допомогу.