– Марися, певне, невдовзі прийде. До містечка пішла, – заговорила Зоня. – А ви, пане інженере, бачу, цілком одужали, слава Богу.

– Одужав.

– Це справді щастя. Коли вас і Марисю сюди привезли, то страх було дивитися. Крові стільки, що хай Бог милує! Ми вже й молитви за вмираючими читали. Якби не Антоній! Та що там казати! – вона промовисто змахнула руками.

– Який Антоній? – здивувався Лешек.

– Антоній Косиба, знахар, він тут мешкає.

– Тут мешкає?!

– Ну, а де ж? Але тепер він у в’язниці. Але тут він живе, сюди й повернеться. Це ж якраз тут, отутечки на цій лаві

він вас рятував, склеював і зшивав, – захихотіла Зоня. – Криваві плями довелося потому склом зішкрябувати, бо не відмивалися. А її, Марисю, на цьому столі оперував. З вами справи погані були, але для неї вже й надії жодної не було. Вона й не дихала зовсім. Кістки в мозок повпивалися. Доктор, коли вас забирав до автомобіля, то сказав, що їй уже капут. їй, бідоласі, хіба що труна потрібна, каже, а шкода, бо гарна дівчина. Правду кажучи, цілий тиждень ніхто й сказати не міг, що вона житиме. Антоній навіть чемойдан із тими докторськими штуками вкрав, щоб її рятувати. Доглядав її вдень і вночі. Уже й сам не знав, що вдіяти. Навіть вівчаря з Пічок наказав покликати, щоб той вроки зняв. А вона все як мертва була. Нарешті, коли я білу курку під вікном зарізала, тоді допомогло.

Лешек слухав її дуже уважно, і йому спало на думку, що він, може, неслушно звинувачував матір і доктора Павлицького у свідомій брехні. Мабуть, обоє були переконані, що Марися, яка помирала, коли вони від’їжджали, так і не одужала. Розповідь цієї молодої жінки свідчила на їхню користь. Та пізніше мати явно мусила довідатися, що Марися жива. Чому ж вона тоді не написала йому про це жодного слова? Чому батько не згадував, чому він дізнався про це лише в Людвикові, та ще й зовсім випадково?! У цьому була їхня провина, і він їм цим дорікав. Та зараз його докори послаблювалися почуттям власної несправедливості. Занадто суворо й поспішно засуджував він батьків і Павлицького.

– А чи тепер панна Марися цілком здорова? – запитав Лешек.

– їй нічого не бракує. Навіть погарнішала, як і колись виглядає, – засміялася Зоня. – От тільки велику гризоту має, бо весь час заплакана ходить.

– Яку гризоту?

– Хіба я знаю? Але клопотів, певне, у неї аж задосить. По-перше, вона роботу втратила через оту хворобу. Пані Шкопкова вже іншу до крамниці найняла. Кажуть, якусь родичку.

– Ну, це дурниці! А що ще?

– Та ж через Антонія. За оту крадіжку і що він, начебто незаконно лікує, його на три роки до в’язниці посадили.

– Це неможливо!

– Можливо, бо посадили.

І Зоня докладно розповіла Чинському, як усе було.

– Радилися ми тут, як його рятувати, але який же тут може бути рятунок, – закінчила вона. – А тепер звиняйте, мені до господарства треба. Марися, певне, хутенько надійде.

І вона вийшла, а Лешек розчулено почав роздивлятися інтер’єр кімнати. У всьому вбачалося Марисине замилування до чистоти й естетики. Скільки ж напрацювалися її бідолашні рученята!

«Відтепер цьому кінець!» – думав він, і його охоплювала невимовна радість.

За вікнами падав лапатий сніг, дедалі густіший і густіший.

«Щоб вона тільки не заблукала», – хвилювався Лешек.

І раптом почув тупання в сінях. Був упевнений, що це вона. Стояв посеред кімнати й чекав. Двері відчинилися. Марися зупинилася на порозі, скрикнула й замалим не впала, якби він вчасно не підхопив її. Тримав в обіймах, обсипав поцілунками вуста, очі, від доторку його рук танув сніг на її пальтечку.

Марися поступово опритомнювала.

– Кохання моє єдине, – шепотів він. – Щастя моє… Нарешті ти зі мною, жива й здорова, і моя… Усе піднялося проти нас, але тепер нас ніщо не розлучить, ніщо не розділить… Певне, ти думала, який я поганий, що забув тебе… Але це неправда! Присягаюся, що це неправда! Скажи, що ти мені віриш!

Марися притулилася до нього.

– Вірю, вірю, вірю…

– І кохаєш мене досі?

– Кохаю. Кохаю дужче, ніж будь-коли раніше.

– Сонце моє! Скарбе мій! А скажи, ти ж не думала про мене погано?

Помітив у її очах вагання.

– Поганого не думала, – озвалася вона врешті. – Ні. От тільки було мені страшенно сумно. Я так чекала… Так страшенно чекала… Стільки днів.

– Повір мені, – споважнів Лешек, – що ти однаково щасливіша за мене. І я стільки днів пережив, але вони були стократ, тисячократно важчі, ніж твої. Бо я нічого не сподівався.

Він замовк, а тоді додав:

– Мене ввели в оману.

Марися похитала головою

– Не розумію.

Йому було складно наважитися розповісти правду. Нарешті видушив:

– Від мене приховали, що ти видужала. Ні, я не думаю, що то був лихий намір. Спочатку твій стан був безнадійний, а потім… Адже ніхто не знав, що ти для мене – весь світ. І мені нічого не сказали.

Марися кивнула, і в очах у неї зблиснули сльози.

– Тепер уже знаю, тепер я розумію. І… тобі було сумно… що мене немає?