– Я знаю, мій добрий друже, – пані Елеонора стиснула його плече. – І не бійся. Вона вже пересилила себе, углибині душі змирилася з тим, що зовсім недавно вважала би для себе ганьбою. Удруге в житті доля примусила її переступити цей поріг. Колесо фатуму знову крутнулося й зупинилося в ту тривожну мить, у хвилину неспокою й непевності перед хатинкою з маленькими квадратними віконцями.

На стук у двері Лешек голосно, упевнено, може, навіть виклично, відповів:

– Заходьте!

Ще кілька хвилин тому вогні фар попередили його про приїзд батьків. Він знав, що це вони. Але не знав, із чим прийдуть. Отож схопився й затулив собою Марисю, наче прагнув захистити її від наближення небезпеки. Обличчя його зблідло й посуворішало. Лешек зціпив зуби, бо з язика вже рвалися різкі, безжальні, гіркі слова. І чекав.

Двері відчинилися. Батьки ввійшли. Вони може на одну- єдину секунду зупинилися на порозі, але він уже все зрозумів. Обличчя батька випромінювало добру, тиху усмішку, материні очі почервоніли від сліз, вуста тремтіли.

– Синку мій! – ледь чутно прошепотіла вона.

Лешек кинувся цілувати їй руки.

– Мамо! Мамо!

У цих двох здушених вигуках було все: і біль, і докір, і надія, і жаль, і прохання пробачити, і саме прощення. Уся історія страждань, внутрішньої боротьби, звинувачень і ніжної турботи, жорстоких ультиматумів і найревнішої чулості, усе містилося в цих двох словах: синку, мамо, бо це ними продиктовані вічні трактати, непорушні союзи, найсвітліші перемир’я.

Вони кинулися одне одному в обійми, нічого більше не кажучи, нічого не думаючи, нічого не прагнучи, крім одного – аби те, що в них ожило такою світлою правдою, ніколи більше нічим не затьмарилося.

Пані Чинська отямилася першою й лагідно озвалася:

– Дозволь, Лешеку, познайомитися із твоєю майбутньою дружиною.

– Мамо! Подивися на цю найкращу на світі дівчину… Яку я люблю не так сильно, як вона на те заслуговує.

Марися стояла, потупившись, знічена й несмілива.

– Ми з батьком, – сказала пані Елеонора, – долучимо наші почуття до твоїх, сину, і може, тоді запанує якась рівновага.

Вона підійшла до Марисі й погладила її зашарілі щоки.

– Глянь на мене, я хочу зазирнути у твої очі й переконатися, чи дуже ти його кохаєш.

– Дуже, пані! – тихо мовила Марися.

– Я не пані для тебе, люба дитино. Я хочу бути для тебе матір’ю.

Марися нахилилася й припала вустами до рук цієї гордовитої дами, яка ще недавно була для неї зовсім чужою, суворою панею, грізною й недосяжною, і яку вона тепер мала право називати матір’ю.

– Дозволь же й мені, – пан Чинський простягнув до Марисі обидві руки, – подякувати тобі за щастя нашого сина.

– Це я завдяки ньому щаслива! – усміхнулася Марися, яка трохи посміливішала.

– Ви тільки погляньте, яка вона гарна! – вигукнув Лешек, який досі спостерігав за цією сценою з якимсь радісним заціпенінням.

– Вітаю тебе, хлопче! – батько поплескав його по плечу.

– Є із чим, правда? – Лешек гордовито скинув головою. – Але ви її ще не знаєте. Коли познайомитеся так, як я, то побачите, що це справжній скарб, просто втілене диво!

– Лешеку! – засміялася Марися. – Як тобі не соромно так обманювати! Після такої реклами твої батьки дошукуватимуться в мені бодай чогось на її підтвердження! Як же прикро вони розчаруються, коли виявиться, що я проста й дурненька дівчина…

– Твоя скромність, – перебила пані Чинська, – це вже величезне достоїнство.

– Це не скромність, пані, – Марися похитала головою. – Будь ласка, не думайте, що я не усвідомлюю, хто я така, і як важко мені буде, скількох зусиль, якої праці коштуватиме, щоб наблизитися до рівня Лешека, і вас, і вашого світу бодай настільки, щоб не осоромити Лешека моєю відсутністю освіти й виховання. А якщо я наважилася на це, якщо попри все погодилася на будь-які… розчарування… приниження, то лише тому, що я так сильно його кохаю…

Вона говорила швидко, не дивлячись на них, а її прискорений подих свідчив про те, що вона ділиться своїми найпотаємнішими думками.

Лешек подивився на батьків переможним поглядом, неначе промовляючи:

«Бачите, яку я вибрав дівчину?!»

– І якщо я нині така щаслива й така горда, що стану його дружиною, – продовжувала Марися, – то анітрохи не тому, що будь-яка бідна продавчиня мріє вийти заміж за багатого й гарного чоловіка. Щоправда, я тішуся, що він, знаючи стількох шляхетних панянок, які могли зрівнятися з ним і багатством, і становищем, обрав мене, нікому не потрібну сироту, але я щаслива й горда лише тому, що це саме він, найблагородніша й найкраща людина, яку я знаю.

Пані Чинська пригорнула її.

– Ми розуміємо тебе, люба дитино. І тим більше запевняємо, що вже оцінили чесність твоїх намірів. Будь певна, що тебе серед нас не спіткають жодні неприємності, навпаки, ти знайдеш щирі серця й найбільшу допомогу в усьому. Не кажи ніколи більше, що ти сирота, бо віднині, дорога дитино, у тебе є ми і дім, який відтепер став і твоєю домівкою.

Марися знову схилилася до її руки, щоб поцілувати й приховати сльози, які виступили на очах.

– Ви така добра, пані, – прошепотіла вона. – Я й не уявляла собі, що ви така добра… мамо.