–  Ба! Він ще й нахваляється! Та я тебе в суд! Та я!..

–  Та цить, Артеме,- озвавсь дід Степан,- бо він правду каже. Дай і людям казати! Кажи, Анрію!

–  Ну, попадьошся ти до мене кагдась!
– просичав Семененко, ховаючись за людьми.

–  Так я й дізнававсь, як це діло вийшло,- почав знову Андрій,- так каже Гайденко, що ніяк не зна, а що тільки не по правді. І казав мені Гайденко, що він тоді прохав Раденка, щоб той діло припинив, і той сказав, що припиню. І справді,- припинив був аж на год, а тепер он що - знов!..

–  Та й до Гайденка вже щось не став їздити.

–  Мабуть, глек розбили.

–  Та Гайденко не такий, як він.

–  То чоловік простий і до нашого братчика - костівці кажуть - дуже добрий.

–  Ну, та не перепиняйте парубкові,- хай каже!

–  Кажи! Кажи!
– вдалися знов до Андрія.

–  Так ото ж я й кажу: позов не по правді. Не будем поступатися! Хіба мало вже ми витратили на цей позов? Хіба мало нас тягано? І оце нам тепер оддавати ту луку? Хіба ж воно годиться? Ні, луки ми повік не віддамо! Хай приїздить той пристав, чи хто там такий. Ми йому скажемо отак і отак: ми не десять, а тридцять год маємо цю землю і поступатися нею не хочем. Почує та й поїде.

–  А тоді ж що?

–  А тоді побачать начальники, що не поступаємось, і возьмуть собі в голову: мабуть, суд не по правді — треба пересудити. Та й пересудять.

–  А пересудять же?

–  А не пересудять, то ми подамо од себе знову прошення. Бо невже ж таки й поступиться? Держімося свого!

–  Так! Так!

– Добре каже!

–  Хоч молодий, а не дурний!
– загомоніли громадяни, їм сподобались Андрієві слова, всім здавалося, що так зробити, як Андрій каже, буде добре.

–  Авжеж не поступатися!
– кричала громада.- Ми за своїм правом хоч до царя дійдемо!

Постановивши не "поступатися", громада розійшлася.

Андрій пішов і собі додому. Тяжко в його на серці було. Чув, що життя його розбито.

Змалку бачивши важке мужицьке бідування, наважився Вибитися з його, зробитися зовсім самостійною людиною. А такою міг він стати, тільки маючи землю - ось через віщо всі його думки повернулися в цей бік. Він кохав Орисю дуже, але не міг бути з нею щасливий, не досягши своєї мети. І він кинув її на рік, пішов на чужину, робив як на каторзі, часом, і вдень, і вночі, і досяг нарешті свого: заробив стільки грошей, що міг вертатися додому з певною надією на забезпечене щастя. Уже малював собі це щастя в думці, уже уявляв собі любе Орисине личко. Страшно, невимовне страшно й люто розбила доля всі його мрії!..

Орисина смерть викликала безліч розмов, безліч згадок Жіночі язики цокотіли, і потроху виявлялося, що той або та бачили Орисю з якимсь паном і якась дівчина навіть підгледіла що то був Гордій; нарешті всім навіч прибігала Орися до Гордія в Радівку і відтіля побігла як божевільна. Все це впевняло Андрія в тому, що ворогом йому був Гордій. Парубок ходив, як божевільний, але ні на що поки ще не наважившись Він кільки разів брався за сокиру, ладен зараз же побігти і розрубати нею Гордієві голову, але спинявсь; бравсь і за сірники але йому гидко було йти нишком і підпалювати. Його страшенно тягло до помсти, але рука не знімалася на злочинство. Почував, що не може не помститись, але як - не знав. Другого дня він був у громаді і відразу назначив собі свій шлях. Йому шкода було своєї громади; а надто ще громада йшла проти його ворога. Йому здавалося, що він мусить обурити громадян проти Гордія, щоб вони не поступались. А тоді, як оборонить громада своє право, то він, Андрій, візьме в громади папери і позиватиме Гордія за увесь той клопіт, що зробив він своїм позвом громаді. Він випозива і... Але що ж далі? Душа в Андрія палала, він чув, що такої помсти йому мало.

– Нехай буде, що буде!
– казав він собі.- Але треба спершу це довести до краю. А там нехай не здивує!

Андрій досі не був у Демида. Пішов до його порадитися другого дня після громадської ради. Але як на те Демид ще зранку виїхав у місто і казали, що на кільки днів, бо має там діло. Цього Андрій не сподівавсь, і це йому було дуже погано: він певний був, що такого порадника, як Демид, другого не знайде. Треба було дожидатися його.

Але ще не встиг Демид вернутися, а вже приїхав пристав з становим. Вони звеліли зібрати громаду, поки сами обідали в Гордія. Пообідавши, пішли у волость. Громада вже стояла, дожидаючись панів, і розступилась на два боки, щоб дати й пройти до рундука. Пани посиділи трохи у волості, а далі вийшли на рундук, і пристав почав читати якийсь папір. Громада нічого не розуміла - чула тільки, що про неї та про Раденка.

– Розібрали?
– спитався пристав, прочитавши.

– Ні!
– як одна людина, одмовила громада.

Пристав здивувавсь.

Ну... ну, так я вам удруге прочитаю!..

І він знову почав читати.

–  Розібрали?

– Ні!

Пристав був зовсім збентежений.

–  Але ж ви чуєте: "по указу...",- і він знов почав вичитувати і дочитав би аж до краю, якби становий не зупинив його.

–  Стривайте, Григорію Григорієвичу, може, так буде краще. Слухать!
– гукнув він на громаду і почав казати, що вони, мужики, повинні віддати панові Раденкові луку і заплатити три тисячі рублів. Йому здавалося, що мужики його зрозуміли (він і не помилявсь), але як він доказав своє і пристав знову спитавсь:

–  Ну, розібрали тепер?
– уся громада відмовила знов:

–  Ні!

–  А, скоти!
– вилаявся становий.- От я вас навчу розбирать!

Старий дід Степан виступив з громади і вклонивсь.

–  Простіть, пане,- ми люди темні - де нам усе розібрати. Цебто ви про луку?

–  Та вже ж!

–  Так вона наша, з діда й з прадіда наша.

–  Була ваша, а тепер - ні!
– відмовив становий.

–  Ні, вона була наша й тепер наша!
– відказав йому дзвінкий Андріїв голос.- Наша буде!
– додав він, виступаючи з громади.