Становий так і стрепенувсь.

–  Що? Ти смієш так казати? Бунтовник! Старосто, візьми його в холодну!

Ніхто й не ворухнувсь.

–  Та що це тут?
– скрикнув становий, збуряковівши.- Де староста? Старшина?

Але і староста, і старшина на той час десь зникли.

–  А, ви так! Я ж вам! Іди сюди!
– крикнув він на Андрія.

–  Чого?
– спитався той.

–  Іди сюди!

–  Чого?

–  Громадо! Зв'яжіть цього чоловіка!

Громада не ворухнулась.

–  Та що це - бунт?
– ще раз спитався становий.

–  Не бунт,- скрикнуло кільки голосів,- а нема за що його в'язати, бо ми всі так кажемо, як він.

–  Ах ви ж!..- вигукнув становий лайку і ту ж мить, стиснувши кулаки, кинувся з рундука і вдарив з усієї сили в обличчя першого, хто стрівсь йому. Перший був дід Степан; кров залила йому обличчя, і він упав додолу.

Громада мов здригнулася, мов щось загуло в їй і стихло.

– А, ти бунтувать!
– скрикнув становий і замахнув

Андрія. Але Андрій як залізними кліщами вхопив станового за руку.

–  Пане! Нас цар визволив од бійки!
– промовив він, важко дихаючи.

–  Що?
– заревів становий і ту ж мить лівою рукою з усісили вдарив Андрія по щоці. Не тямлячи сам, що він робить, Андрій смикнув станового за руку, і за мить той лежав долі.

Пристав побачив це, кинувсь у волость та й чкурнув другими дверима аж до Гордія в двір.

–  Стій, не руш!
– крикнув громада на Андрія.

–  Пусти його!

Андрій нехотя пустив. Становий устав.

–  Старшина! Урядник!
– хрипко закричав він.

Ніхто не приходив.

–  А! Так, бунтовники!
– вигукнув він.- Я вам!..

І, швидко повернувшись, збіг на рундук і побіг слідком за приставом. Безпечно добіг він до Гордієвого будинку і там стрів блідого з переляку пристава.

Через півгодини обидва вже їхали в місто. В місті вони наробили галасу...

А тим часом і радівська громада не гаялась. Як люди побачили, що становий утіка, то кільки голосів тюкнуло на його, а вся громада зараз загомоніла:

–  Як це так? Защо він б'ється? Мало вже він і так бив? Та то хоч б'є так, кого нападе, або десятників, як у його на стійці бувають, а це вже й у громаді почав битися.

Громада обурилася.

–  Де писар? Будемо писати прошення на станового.

Але і писар, і старшина кудись утекли. Кинулись їх шукати, та ніде не знайшли.

–  Нехай Андрій пише!
– гукнуло кільки голосів.

Зараз же винесено з волості стіл, поставлено на рундуці, і Андрій сів за його. Громада казала йому, що саме писати, вислухувала написане, виправляла або додавала. Години за півтори папера написано. Це була скарга і на Гордієву економію, і на суд, і на станового. Написано її кшталтом громадської постанови. Треба було підписуватися. Але як до того дійшло, то виявилось, що в старости нема печаті, а старшина з писарем так-таки десь і поділися,- а вони повинні засвідчити постанову. Хоч хотіли, хоч не хотіли радівці, а мусили відсунути цю справу і постановили зійтися завтра знову, привести старшину й писаря, попідписувати й засвідчити громадську постанову і зараз же їхати з нею дідові Степанові та Андрієві в місто аж до губернатора, "а коли можна, й вище".

Ось через віщо другого дня після обід (було якесь свято) вся громада радівська знову стояла коло волості. Тепер людей було більше, ніж учора; чимало жінок з дітьми посідало тут таки поблизу, лузали насіння та клепали язиками. Громада дожидалася свого отамання, але його й сьогодні не могли знайти. Не дожидаючись, поки знайдуть, громадяни почали підписуватись самі. Письменні почали одбирати руки в неписьменних, щоб підписатися за себе й за їх. Андрій стояв над папером і показував, де і як треба писати. Підписування вже кінчалося, як зненацька задзвенів дзвоник. Всі нашорошили вуха.

Волость стояла край села: нею кінчалася верхня перія, але проти волості далеко ще тяглася перія нижча. Рундуком волость стояла до нижчої перії. А позад волості, мало не зараз же за нею, починалася панська земля, а на їй ліс. Ліс був дуже близько від волості, сажень на сто. Цим саме лісом і був шлях у Радівку з губернського міста і звідти й чути було дзвоник усе дужче та дужче. Але відразу він стих і хвилин з п'ять нічого не було чуть, а тоді знову задзвеніло, і ту ж мить з лісу вихопилась коляска, запряжена чотирма баскими кіньми.

Вони, як змії, підбігли до волості.

– Бережись!
– крикнув кучер.

Громада розступилась. Коляска підбігла до рундука. З неї вискочив молоденький панок "з хрестами" і той пристав, що вчора був. Коляска трохи від'їхала і стала зараз біля рундука. Андрій узяв свого папера і зійшов між люди.

Пан стали на рундуку і повернулись до громади. Молодий панок сміливо й весело згукнув:

–  Здравствуйте, миряне!

–  Здорові були, пане!
– промовили люди, поскидавши шапки.