–  Рота-аа - 'товсь!

Брязнули рушниці, цикнули патрони, Громада затихла.

– Разойдитесь!

Громада мовчала. Поперед неї стояв Андрій.

–  Господа,- смикнув панка за рукав зблідлий пристав,- да ведь это кровопролитие будет.

–  Только у каждого десятого боевой патрон, а у остальных на первый раз холестые,- одмовив офіцер.

– Но все же...

–  Рота-а - пли!

Голосний стріль з рушниць розлігся далеко. Дим заслав на хвилину все з-перед очей. Але зараз же почулися скрики, і все стовпище кинулось врозтіч бігти вулицею.

Як вони відбігли, пани з рундука побачили серед вулиці кілька трупів.

Один мертвий і досі держав у руці якийсь папір, лежач ниць на землі.

То був Андрій з своєю громадською постановою.

–  Ой, ратуйте ж! Ой, голубочки!
– несамовито кричала дівчина, вбігаючи на економічний двір та кидаючись просто в будинок. На порозі вона зустріла Ганну.

–  Що там, чого ти, Харитино?

Се була наймичка Ганнина. Тепер вона вся тремтіла з ляку, нижні щелепи трусилися, і вона ледве могла говорити.

–  Б'ють!
– вихопилось у неї.

Ганна ще нічого не знала. Вона не знала про те, що мусять прийти салдати, та й Гордій про се не знав. Ганна, правда, чула якийсь грюк (волость була аж на другому краї слободи), але ніяк не могла догадатися, що воно таке.

–  Хто б'є? Кого?
– спиталася вона.

–  Салдати! Ой, лихо - салдати!..- Пани з города привели... Як почали стріляти!.. Народу так і валяється побитого...

Ганна зрозуміла все. Вона швидко повернулася, вона хотіла йти до Гордія і відразу зустрілась з їм. Він стояв у дверях з другої хати - білий як стіна.

–  Гордію, що це?
– хотіла спитатися Ганна, але в неї не стало голосу. Вона тільки глянула на Гордія і простягла до його руки. Але він повернувсь і вийшов з хати.

Пішов у свою хату і замкнувсь.

Еге, і він зрозумів усе. Він почував, що сила кидає його, але переміг себе. Почав ходити по хаті з кутка в куток. Почував, що прийшов той час, коли мусить зробитися все. Він знав, що сей час прийде. Знав це ще тоді, як утопилась Орися. І тепер він прийшов.

У всякому разі треба позводити рахунки.

Його актив... Справді, який його актив? Хіба кільки гарних фраз, та й то в старовину, звісно... Роботи на користь людську він не робив ніякої.

А пасив? Чи злічиш його увесь? Ну, хоч що з більшого.

– Більшого - троє: Ганна, Орися і селяни.

Ганна!.. Він любив її тіло, а не душу. Мало не чотири роки прожив з нею, її не люблячи.

Звісно, ховав це. Але всього не сховаєш... А було так, що він навіть виразно виявляв, що гордує нею... Вона мучилась... Защо він її замучив? О, цього одного досить, цілком досить!

Він підійшов до столу, одімкнув у йому шухляду, вийняв звідти револьвер і положив на столі. Тоді вхопив папірець і, не сідаючи, написав:

Положив цього листа у конверт, заклеїв і написав адресу.

Потім на другому клаптику кільки слів поліції. Тоді взяв револьвер. Ну, але ж він не скінчив рахунків. Чи треба ж? Невимовний холод пробіг йому по всьому тілі. Згадав, що вбив другу людину. Боже мій, як він її обдурював!.. Але ж хіба саму її він убив? Хіба сама вона проклинала його перед смертю? Хіба цього не робили ті мертві радівські громадяни та й уся громада? І все це зробив він! Він, той що...

Йому запоморочувало голову. Невже ж він людина після цього? О, який би він радий був, якби хто прийшов і роздавив його ногою, як черв'яка гидкого! Але цього ніхто не зробить, бо це міг би тільки зробити бог, а бога він не знає.

Якийсь скрик, галас почувсь йому... А, це все наробив він і не може цього зупинити. Але ж бога нема,- через віщо ж його, Гордія, так убиває те, що він наробив? Значить є щось, якась міра, що нею людські вчинки міряються? Може, се бог? А! Все одно! Все одно! Пізно вже, пізно! Не тепер розбирати. Якщо бог є, то він довідається про се там.

Підняв револьвер і притулив рулю до виска.

Один порух пальцем і нічого цього не буде. А може, ще рано?.. Рано?! О, падлюшний черв'як! Тебе вже роздавлено, те щось тебе роздавило вже! Так гинь же!..