Шрифт:
Голосний стріль розітнувсь по хаті і бездушне Гордієве тіло важко впало додолу...
ЕПІЛОГ
Вільної практики міський лікар Демид Гайденко дожидався ввечері гостей. Мали бути старі й нові міські знайомі, а з-межи їх: Марко Кравченко, його приятель Семен Лісовський з жінкою, учитель Бійчевський, старий Шкляренко, Квітковський - сей давно вже покинув своє толстовство і тепер знову шукає шляху. У найбільшій світлиці поставляний був стіл з тарілками та іншим обіднім знаряддям. Сам Демид не був у цій хаті,- його тільки видко було крізь напіводчинені двері, як він щось писав, нахилившись над столом. Коло столу ж у великій світлиці клопоталась його жінка, Ганна Михайлівна...
Минуло вже два роки, як Ганна пішла за Демида. За цей час вона, видимо, поздоровішала, щоки почервоніли, в спокійних очах видко було щастя. Вона моторно ставляла! всячину на столі, посилаючи наймичку принести то те, то інше. За Ганною, чіпляючись їй за сукню, бігав хлопчик років п'ятьох; це був Гордіїв син,- більше дітей у Ганни не було.
– Мамо!
– лепетав хлопчик.- Мамо!
– Чого тобі?
– Мамо, нащо то стіл великий?
– За маненьким не сядемо всі.
– Чого?
– Того, що буде багато гостей.
– А чого?
– Бо сьогодні свято.
– Свято? Це так, як Великдень? Таке свято?
Ганна бере хлопця на руки і підносить його до велике Шевченкового бюсту.
– Оцього дідуся звуть дідусем Тарасом. Він був дуже добрий, ласкавий. Він дуже любив таких маленьких дітей, як ти; завсігди їх бавив, жалував. І він і всіх людей любив і всім нам дуже багато добра зробив. За це всі ми його шануємо й любимо. Сьогодні його іменини, і ми цей день святкуємо.
Хлопець замислено й довго дивиться на бюст і нарешті питається:
– Мамо, а де тепер дідусь Тарас?
– Він умер, синку.
– Мамо, я хочу дідуся Тараса поцілувати.
Ганна, всміхаючись, підніма сина і дитина цілує "дідуся Тараса" в білі губи. Тоді мати спуска хлопця додолу, але він усе стоїть перед бюстом і дивиться на його...
– Ну, все, здається!
– дума Ганна, озираючи востаннє стіл, і сіда на хвилину відпочити, дожидаючи своїх гостей, що мусять зійтися на Шевченкове свято.
Але як же це сталося, що Демид та Ганна не на селі, а в місті святкують його?
Вже чотири роки минуло з того часу, як вона покинула село, але й досі, тільки згадає вона його,- страшний холод починає стискати їй мозок. А тоді...
Вона спершу була як божевільна. Та, може, й збожеволіла б, якби не Демид. Він приїхав зараз же, довідавшися про страшну пригоду. Він дуже запоміг тому, щоб справа з радівцями скінчилася швидше і не так тяжко для селян...
Тільки через тиждень, поховавши Гордія, могла виїхати до матері. На підставі формального акту, все, що мав Гордій, припадало Ганні. На неї падала повинність упорядкувати справу з радівцями. Та в неї не було зараз сили на се діло, і вона звірила Демидові робити з усим, що він хоче.
Як Ганна виїхала, Демид зараз же заходивсь коло діла. Він попрогонив усіх до одного, хто досі служив в економії, і почав порядкувати сам, взявши собі на поміч двох-трьох чесних людей. Та сам він не хазяйнував,- усю землю повіддавав селянам. Спершу взяли костівці, потім і радівці. Добра слава Демидова і мала ціна, за яку він оддавав землю, дуже швидко залагодили цю справу.
Разом з тим Демид і своєю особистою лікарською роботою, і матеріально запомагав усіх тих, хто зазнав якого лиха через погром. Він сам ходив по хатах, лічив, присилав хліба і ще чого треба було тим сім'ям, яких батьки були в тюрмі. Помалу він прихилив до себе всю радівську громаду.
Так проминуло більш року. Можна вже було говорити з Ганною про радівську справу, і, приїхавши одного разу в город, Демид заговорив про неї. У його був добре обміркований план, і Ганна цілком на його пристала: вся радівська земля повинна була належати радівцям.
– Але чи не думаєте ви,- завважив Демид,- що ваш син, зрісши...
– Мій син,- перепинила його Ганна,- повинен і ногою не ступати на скривавлену землю.
Через півроку Демид ніби продав радівцям формальним актом увесь маєток. Та з цього склалася несподівана халепа. Громада не схотіла прийняти до свого гурту Семененка, а він послав на Демида доноса. Демида арештовано і хоча швидко випущено, та заборонено жити на селі. Але радівська громада таки зосталась хазяїном землі.
Демид переїхав у город і почав лікарювати, не пориваючи зв'язків з своїми сільськими приятелями. Через два роки після Гордієвої смерті він одружився з Ганною.
І ото тепер вони дожидалися гостей на Шевченкове свято.
Мав бути реферат, декламації, співи...
Зробивши все, що треба, Демид вийшов до великої світлиці. Хлопчик кудись побіг. Ганна сиділа сама, похиливши голову.
– Щось досі гостей нема,- промовив був Демид і враз припинився, побачивши, що Ганна плаче.