каже, що він не мав права вас, тобто мене, ображати. Зась йому до того, що ви робите. Пані Шкопкова вами опікується, це її право, а не цього дармоїда. І якби ви прийшли поскаржитися до мене, він би своє отримав. Але, каже, ви поскаржилися молодому панові з Людвикова, і тепер мене, старого, спіткало лихо геть безневинно, бо вони відмовили мені в замовленнях, а це більш як половина мого заробітку».

Знахар здивувався:

– Адже ви не скаржилися молодому панові?

– Звісно, ні. Саме це й сказала панові Войдиллові, але він, здається, мені не повірив.

– Ну, я тут нещастя наразі не бачу.

– Нещастя в дечому іншому. Старий Войдилло зранку вигнав сина з дому!

– Вигнав? Як це вигнав? – здивувався знахар.

– Він такий суворий. Усе містечко тільки й говорить, що про цей випадок. І всі стверджують, що це через мене… А чим же я завинила? Що поганого зробила?

Голос Марисі затремтів, а на очі набігли сльози.

– Я сама хотіла бігти до пана Войдилла й благати, аби він пробачив Зенонові, але побоялася… Зрештою, він не звернув би на мої прохання жодної уваги. Ксьондз заступився за Зенона, мовляв, він хлопець зіпсований, та коли його викинути з дому, то він геть берега пуститься… Нічого не допомогло. Старий сказав, що нехай і у в’язниці зотліє, його рішення це не змінить, бо він, каже, ледащо, нероба й гультяй, а до того ж ще й у братів та батька хліб забирає.

Знахар похитав головою.

– Прикро, але твоєї провини, дитино, тут немає.

– Та що з того, що немає! – вона розпачливо стиснула руки. – Коли всі на мене пальцями тицяють, мов на яку злочинницю… вовком дивляться… Навіть пані Шкопкову проти мене підмовляють. Я сама чула, як один столяр говорив пані Шкопковій: «Людям лихо, а Богові зневага, що тримаєте в себе цю приблуду».

Марися затулила руками обличчя й заплакала.

– Я знаю, знаю, – схлипувала вона, – чим це закінчиться… Задзьобають мене… позбавлять роботи… А я ж хотіла, хотіла якнайкраще… Якби пан Лешек приїхав, то сама б навколішках виблагала в нього, аби він подарував Зенонові провину. Але він… не приїздить… Жодної звістки про нього. Цього мені ще, горопашній, бракувало… цього… Ой, Боже милий, Боже милосердний!..

Антоній Косиба сидів, безсило опустивши свої великі руки. Обличчя його зблідло від хвилювання. Він би душу ладен був віддати, щоб цю милу дівчину позбавити страждань і клопотів. Його охоплював то гнів, то бажання негайно діяти, то почуття власного безсилля.

Не було навіть слів, якими він міґ би її втішити. Знахар устав, обняв її й погладив по голові своєю шорсткою спрацьованою долонею, повторюючи:

– Цить, голубко, цить, голубко!

А вона притулилася до нього й аж здригалася від ридань. І така жалість його огорнула, до себе й до неї, до самотності їх обох і безпорадності, що і йому попливли сльози по обличчю, по сивуватій бороді, по пальцях, що з найніжнішим співчуттям гладив світловолосу голівку дівчини.

– Цить, голубко моя, цить… – ледь чутно говорив він.

– Тільки ти, стриєчку Антонію… тільки ти й залишився в мене на світі… у приблуди…

– Обоє ми серед людей чужі, обоє приблуди, голубко! І не хвилюйся, очей не виплакуй. Не дозволю я тебе кривдити. Старий я, але сили мені вистачить… Поки я голоду й біди не зазнаю, доти й ти, голубко, матимеш усе. Цить, цить, дитятко моє, моя ти люба, цить… Як люди занадто докучатимуть, прийдеш до мене, до млина. Негарно там у мене й убого, проте голоду й холоду не зазнаєш, та й сердечності не забракне… Ліс там великий, луки широкі, трави лікувальні збиратимемо, допомагатимеш мені, голубко, людей лікувати… Лихі язики тебе не обмовлятимуть, слово лихе не образить… Добре нам буде разом, приблудам… Цить, голубко, цить…

– Який ти добрий, стриєчку Антонію, який добрий, – Марися поступово заспокоювалася. – Здається, що й батько

рідний кращим бути не міг би… Чим же я на це заслужила?

– Чим? – знахар замислився. – А хто ж то знати може? А чим я заслужив, що отак тулишся до мене, голубко моя, що моє серце старе вже хіба за звичкою, а не через потребу, билося, ти зігріла мов сонце… Лише Богові те відомо, а я, хоч і не знаю, проте дякую Йому за це, і дякувати не перестану аж до смерті…

Біля крамниці спинилася бричка й за мить зайшов якийсь пан. Він купував кольоровий папір для ліхтариків, певне, на свято дожинків, що саме наближалося. Вибирав довго, торгувався й нарікав на високі ціни

Коли він вийшов з пакунками, знахар сказав:

– А чи дозволиш, голубонько, аби я тобі щиро сказав, що думаю?

– Звичайно, будь ласка, – і вона посміхнулася, побоюючись, що після такого вступу нічого приємного не почує.

І Марися не помилилася: знахар заговорив про пана Лешека.

– Через нього в тебе всі ці клопоти й хвилювання. Що тобі із цього, голубонько? Я не кажу, що він недобрий чи непорядний, очі в нього навіть добрі, але він ще хлопчисько, не має власної думки, вітрогон. Не раз я дивився на нього, не раз і не десять бачив, як він сюди приходив і просиджував… Та й люди балакали… А що молодий він і легковажний, то й не дивно, що його підозрюють у недобрих намірах. Сам я, Бог мені свідок, у те не вірю! Ручуся, що всі ці теревені – то наче пес бреше. Та бач, голубонько, що їм молоти? Язиків не зав’яжеш, очей людям не закриєш. Дивляться й плетуть. А й тобі, дитинко, що з тих зальотів? Лише небезпека. Ти молода, недосвідчена, легко віриш будь-яким обіцянкам.

– Він мені нічого не обіцяв, – перебила спантеличена Марися, почервонівши.

– Не обіцяв? То чого ж він хоче? Не забувай, що він великий пан, багатий, знаний. Що ти для нього? Так собі, забавка. А серце звикає. От і тепер: немає його, а тобі вже й важко.

– Це через інше…

– Може через інше, а може, й ні, – легенько похитав він головою. – Адже Чинський з тобою не ожениться.

Марися похнюпилася.

– Я про це й не думала. Просто з ним так приємно було розмовляти. Він багато подорожував, чимало бачив. Гарно розповідає…