Лешек витягнув з кишені маленьку коробочку, а звідти вийняв перстеника із сапфірами.

– Оце тобі мій захисний знак, – весело мовив він, налягаючи перстеника на її палець. – Щоб пам’ятала, що ти моя.

– Який гарний!

– Ці камінці такого самого кольору, як твої очі, Марисенько.

Марися довго роздивлялася перстеника, а тоді здивовано й благоговійно проказала:

– То я… заручена?

– Так, кохана, ти моя наречена.

– Наречена… – повторила вона й зі смутком додала: «А я тобі жодного персня подарувати не можу… У мене нічого немає. Останній, матусин, продали… щоб її поховати. Він теж був із сапфірами, і матуся дуже його любила, хоча перстень був недорогий, набагато скромніший за цей.

На очі їй набігли сльози.

– Не думай про сумне, – сказав Чинський. – А я й без перстеника не зможу забути, що став невільником, найщасливішим невільником, який зовсім не прагне визволення.

– Боже! Боже! – прошепотіла вона. – Мені голова обертом йде. Усе сталося так несподівано…

Лешек засміявся.

– Ой, мабуть, не так уже й несподівано. Адже ми знайомі два роки.

– Так, але хіба ж я могла припускати, що все так скінчиться!

– Скінчиться в щонайкращий спосіб, який лише можна вигадати.

– Я все-таки не можу переконати себе, що це не сон, що це ява. І… я справді боюся…

– Чого боїшся, Марисенько?

– Що… хіба я знаю, що все розвіється, зникне, щось нас розділить.

Чинський узяв її за руку.

– Звичайно, скарбе мій найдорожчий, слід бути максимально обережними, треба уникати будь-яких інтриг. Тому ми все триматимемо в суворій таємниці. Ніхто, абсолютно ніхто не повинен дізнатися про наші заручини. Я собі вже склав певний план. Коли я його втілю, ми швиденько візьмемо шлюб. І вороття не буде, хоч би всі й на голові стали, нічого вже не доможуться. Тільки пам’ятай: мовчати!

Марися засміялася.

– Я однаково не сказала б нікому. Ніхто б не повірив, тільки б мене висміяли. А зрештою, невже ви думаєте, пане Лешеку, що мені є кому звірятися? Хіба що стрийкові Антонію…

– Цьому знахареві із млина? Ні, йому теж нічого не кажи, добре?

– Присягаюся.

І Марися обітниці дотримала. Дотримала, хоча якби вона ще того таки дня розповіла правду, це позбавило би її багатьох прикрощів.

Неприємності почалися, коли до крамниці прийшла пані Шкопкова. Жінка, узагалі порядна, певне піддалася настроєві, який охопив Радолишки. Заставши в крамниці пана Лешека, вона демонстративно сіла за прилавком, усім своїм виглядом показуючи, що нікуди звідси не піде. Щойно молодий Чинський поїхав, як вона розгнівано почала дорікати Марисі:

– Совісті в тебе ніякої немає! Чи ти, дівчино, геть із глузду з’їхала! Оце-то подяка мені за мою опіку й хліб!

– Боже милий! – благально глянула на неї Марися. – Що ж я вам поганого зробила?

– Що зробила? – вибухнула пані Шкопкова. – А те, що на мене все містечко пальцями показує, що я дозволяю такі речі! Що зробила? А те, що в моїй крамниці такі речі відбуваються!

– Які ж речі?

– Ганебна поведінка! Так, ганебна! Який сором! Невже я тебе на те виховувала? Дбала про тебе, щоб тепер на мене всіх собак вішали? Чого цей паничик, цей донжуан, цей жевжик, чого він тут хоче?

Марися мовчала. Пані Шкопкова перевела подих, а тоді відповіла на власне запитання:

– Я тобі скажу, чого йому треба! Я тобі скажу! Він на твою цноту чатує! От, що! Свою коханку хоче з тебе зробити! А ти, дурна, ще й моргаєш до нього, приваблюєш цього гультіпаку на власну згубу, на свою неславу! А знаєш, що на тебе чекає, якщо ти піддасися на спокусу? Нужденне життя й тяжка смерть, а після смерті вічне прокляття! Якщо власного розуму не маєш, то хоч мене, старої, послухай! Невже ти думаєш, що я собі язиком мелю, бо мені робити нічого? Задля власної розваги? Бодай добра не було із такими розвагами! Мені серце крається, неначе ножем хто коле. Прибігає до мене отака Кропидловська, і вже від порога, де я очі поділа, чи не бачу, що той, як там його, мотоцикол знову біля крамниці стримить? Чого це, мовляв, я свою вихованку від розпусти й зневаги Божої не бережу? То я їй на те: «Люба пані Кропидловська, не ваше то, перепрошую, собаче діло, що і як! А коли хочте правду знати, то он бачте, мені тісто в макітрі підходить, росте, через верх лізе, а я до крамниці маю бігти?» А вона мені на те: «Дивіться-но краще, шановна пані Шкопкова, щоб вам тісто не виросло, бо тим часом вихованці вашій може дещо вирости в причинному місці». Я як таке вчула, думала, що мене нагла кров заллє! А все через тебе! Отак ти віддячуєш за мою щирість, за моє добро… Що кожна пліт- карка мені очі колотиме через тебе… Та ще й на старі літа…

Пані Шкопкова так розхвилювалася, що аж заплакала. Марися узяла її за руку й хотіла поцілувати, проте жінка, видко, не на жарт розсердилася, бо висмикнула руку й вигукнула:

– Тут перепросинами не відбудешся!

– Але ж, пані, за що я маю перепрошувати? – наважилася запитати Марися.

– За… за що? – Шкопковій аж заціпило.

– Ну, певне. Люди, чи й така пані Кропидловська, у будь-чому добачать щось погане. А тут лихого нічого немає. Ви дуже несправедливі до пана Чинського. У нього немає таких намірів. Він дуже шляхетна й порядна людина.

– Авжеж, такий до чужої кишені не залізе, – сердито урвала її пані Шкопкова, – та коли йдеться про дівчину, то всі чоловіки однаковісінькі свині.

– Та ні ж бо. Може, інші й так. Не знаю, але він не такий.

– Тобі ще молоко під носом не висхло, от, що! А я тобі кажу: жени панича за двері, коли шануєш свою честь. Честь і мою опіку, – додала вона із притиском.

– А як же мені його виганяти? Сказати, що я не бажаю, аби він до крамниці приходив?

– Саме так.

– То він матиме право мені відповісти, що це не моя крамниця, і сюди будь-хто прийти може.