Щойно опинившись у крамниці, Чинський узяв її за руки і, дивлячись в очі, сказав:

– Ніколи й нікого я не кохав так, як тебе. Я не можу без тебе жити. Ти погодишся стати моєю дружиною?

Марисі затремтіли, коліна, у голові завирувало.

– Що ви… що ви таке кажете… – пролебеділа вона.

– Я прошу тебе, Марисю, вийти за мене заміж.

– Але ж… це неможливо! – майже вигукнула дівчина.

– Чому неможливо?

– Самі подумайте! – вона висмикнула свої руки з його долонь. – Адже ви це несерйозно!

Чинський нахмурився.

– Ти мені не віриш?

– Ні, ні! Вірю, та чи подумали ви… Боже! Що ж це буде! Ваші батьки… Усі тут, у містечку… Вони отруять вам життя, задзьобають… Зненавидять мене…

Чинський кивнув головою.

– Звичайно. Я все передбачив. Знаю, що на нас чекає багато, може й дуже багато прикрощів, глузувань, зневаги. Та маючи вибір, чи зазнати цього, чи відмовитися від тебе, я готовий на все. Із дуже простої причини: я тебе кохаю. А якщо ти цього не розумієш, то видко, я мав ілюзії щодо твоїх почуттів, і ти мене зовсім не кохаєш.

Вона глянула на нього докірливо.

– Я? Я вас не кохаю?

– Марисько!

І він ухопив її в обійми й обсипав поцілунками. Його поривчастість і сила, з якою він притискав її до себе, геть обеззброїли Марисю. Вона не хотіла захищатися й не могла. Була в цю мить неймовірно щаслива й ладна заприсягтися, що відколи світ стоїть, жодна дівчина ще не зазнала такого щастя.

Якщо будь-коли в її думках і виникали якісь дрібні докори на Лешекову адресу, то тепер від них не зосталося й сліду. Звісно, вона не вірила в їхнє одруження. Занадто це було неймовірно. Проте вже те, що він прийняв таке рішення, безсумнівно щире, сама лише його добра воля, лише те, що він переміг себе й зробив це заради неї, свідчило про його шляхетність, глибину почуттів, виняткову природу. Якби Марисю в цю мить запитали, чи може існувати людина, краща за нього, вона б заперечила із чистим сумлінням.

Переміг себе, бо мусив перемогти власну пиху, переконання, що про нього мріють найбагатші й найвродливіші панни, що найкращі родини мріють, аби він був у них за зятя, що мало хто може зрівнятися з ним, коли йдеться про шляхетність народження, багатство, освіту. Адже він так любив знічев’я похвалитися іменами своїх титулованих друзів, з такою зневагою, погордою говорив про людей з містечка.

І раптом він хоче взяти її за дружину. її, котру навіть у цьому провінційному містечку вважали приблудою, вбогою сиріткою, без рідних, без друзів, крім, хіба що, сільського знахаря, без копійки за душею. Щоправда, у порівнянні з іншими радолиськими паннами вона ліпше освічена і, може, краще вихована, завдяки матері. Та хіба її виховання, освіта й поведінка не вражали б його оточення?..

Її батько, якого Марися втратила в кількарічному віці, здається, був лікарем, її вітчим, котрого вона любила як рідного й називала батьком, був простим лісником, скромним чиновником у маєтку, а мати, хоча й походила зі шляхетної родини, проте тут її знали як вбогу вчительку музики й іноземних мов, а пізніше й узагалі лише як швачку.

Хіба ж такі люди, як Чинські, люди із середовища, де більше, ніж серед справжньої аристократії, звертають увагу на походження й родовід, хіба ж ці люди змогли б погодитися з тим, що їхній син бере собі таку дружину?

Отямившись від першого враження, Марися саме про це й почала говорити Лешекові. Він слухав її уважно, не перебивав, а коли дівчина скінчила, мовив:

– То й що з того? Це якось змінює факт, що ми кохаємо одне одного?

– Ні, цього ніщо не може змінити. Я вас кохатиму завжди, вас одного, аж до смерті! – тихо прошепотіла юна.

– Та видко, для тебе це не так уже й важливо, щоб за це боротися, витерпіти різні прикрощі й негаразди.

Вона заперечно похитала головою.

– О ні! Не про мене йдеться! Я готова на будь-яку жертву, на будь-яку зневагу. Але ти…

– Що я? – запитав він майже розгнівано.

– Ти… це тебе тільки зробить нещасним, знеохотить, зламає…

Він схопився й стиснув руки.

– Марисько! Марисько! Як тобі не сором! Ти мене ображаєш! Оце так ти віриш у мої сили?

– Це не так, – заперечила вона, – я тобі вірю! Але не маю права наражати тебе на це все. Я не хочу стати для тебе тягарем. Я й так уже дуже щаслива…

– О, просто чудово. Ти вже щаслива. А про мене не йдеться! Так? Я можу собі й далі бути нещасним, бо тобі приверзлося, наче ти можеш стати для мене якимсь тягарем! І не соромно тобі! Щоб така розумна й така розсудлива дівчина говорила такі дурниці! І хто тобі взагалі дав право вирішувати мою долю? Вона, бачте, не має права мене наражати! Але, здається, я маю таке право? А я хочу, мушу й край! Невже ти думаєш, що я такий недолугий і конче мушу бути залежним від своїх батьків? Хіба світ не досить великий, щоб ми не змогли знайти на ньому собі місце? Чи ти думаєш, що у випадку домашніх воєн, коли вони вже нам набриднуть, ми не зможемо виїхати деінде? Не бійся! Ти мене ще не знаєш! Я не належу до тих, хто дасть собі в кашу наплювати! Побачиш! Зрештою, немає про що говорити. Я собі постановив та й годі!

І він усміхнувся й знову притулив її до себе.

– І принаймні ти не перешкоджай мені в цій боротьбі, боротьбі за моє і твоє щастя, наше щастя… Бо ти мене доведеш до шаленства, і я стрелю собі в лоба!

– Лешеку! Найдорожчий мій, коханий, – Марися міцно обняла його за шию.

– Побачиш, моя Марисенько, що ми будемо найщасливішим подружжям на світі.

– Так, так, – тулилася вона до нього. Дівчина вже була нездатна думати, заперечувати, опиратися. Вона вірила йому, він подолав усі її сумніви своїм завзяттям і рішучістю.