– Тепер я сумніваюся, що він, наш син… прийняв би наше благословення, навіть, якби ми про це благали! Навіть, якби благали! Елю, невже ти не розумієш, що сталося й що могло статися? Ти усвідомлюєш, що ми замалим не вбили нашу дитину?! Що дай нам Боже не втратити його назавжди?!

Він геть розхвилювався. Схопився за голову й бігав по кімнаті, повторюючи:

– Йому тридцять років!

– Отож. Тим гірше, якщо він у свої тридцять хоче погано розпорядитися своїм життям. Було би слабкістю й опортунізмом відмовлятися від принципів заради егоїстичної приємності отримати схвалення сина, який хоче так нерозумно влаштувати своє життя.

– Інакше кажучи, – засміявся пан Чинський, – ти волієш втратити сина, аніж відмовитися від власного бачення його щастя?

– Я цього не сказала.

– Тоді що ти сказала?!

– Що мушу дотримуватися принципів… але…

– Що – але?

– Але мені самій не стає вже сили, а в тебе, на жаль, я її теж не бачу.

Пані Елеонора важко похнюпилася.

– Абсурд, моя люба, – упевнено вигукнув її чоловік. – Припустімо, що ми сильні, що не поступимося нашими засадами. І на що перетвориться наше життя? Ми утворимо прірву між нами й істотою, яка становить єдину мету нашого існування, єдиний наш плід, єдине виправдання.

Поклав дружині руку на плече.

– Скажи, Елю, хто в нас залишиться? Що нам залишиться? Ти уявляєш собі, як ми житимемо далі?

Пані Чинська кивнула головою.

– Ти правий.

– Безсумнівно. І ще одне: ми не знаємо цієї дівчини. Наше ставлення до неї спирається лише на її низьке соціальне походження. Нам нічого про неї не відомо, крім того, що вона була продавчинею в крамничці, але ми знаємо, що її покохав наш син. Невже ти думаєш, що він міг би покохати істоту вульгарну, нерозвинену, дурну, словом, позбавлену будь-яких достоїнств? Хіба ти не пригадуєш, як сама помітила в нього спостережливість, його влучні зауваження про знайомих і критичне ставлення до жінок? Чому ж тоді, нічого не знаючи про дівчину, яку він вибрав, ми припускаємо найгірше? Ми ж так само можемо сподіватися, що вона виявиться чимсь незвичайним. І я переконаний, а ти ж бо знаєш, я слів на вітер кидати не люблю, що більшість наших упереджень розвіється, коли ми з нею познайомимося.

Пані Чинська сиділа мовчки, поклавши голову на руки і, здавалося, вдивлялася в килим.

– Якщо ж наші застереження навпаки зростуть, то повір мені, – продовжував пан Станіслав, – що й Лешек їх із часом поділятиме, коли матиме можливість бачити її поруч із нами, у нашому середовищі.

– Що ти маєш на увазі?

– Я думаю, що найрозсудливіше – це забрати цю Марисю до нас.

– До нас? До Людвикова?

– Звичайно. І ще додам, що із цим запрошенням слід поквапитися.

– Чому?

– Бо якщо ми не продемонструємо зараз Лешекові наші добрі наміри, якщо він бодай на мить подумає, що наші дії були навмисними і ми й далі прагнемо відірвати його від Марисі… Тоді вже буде запізно. Хтозна, чи не забрав він її із цього млина й не повіз до когось зі своїх друзів?

– Що ж робити? – стиснула руки пані Чинська.

– Їхати туди якомога швидше.

– Куди? До млина?

– Так. Якщо вже не запізно.

Пані Чинська швидко підвелася.

– Добре. Пошли по шофера, нехай під’їжджає.

Пан Станіслав обняв дружину.

– Спасибі тобі, Елю. Ми про це не пошкодуємо. Ми старіємо, дорога моя, і потребуємо дедалі більше тепла.

Коли він вийшов з кімнати, пані Чинська витерла хустинкою сльози.

За десять хвилин великий чорний лімузин рушив від ґанку. Чинські поринули у свої роздуми й не обмінялися жодним словом, навіть забули сказати шоферові, куди їдуть.

Та він і сам добре знав. У Людвикові всім було відомо, куди й навіщо їдуть їхні господарі. А як же інакше? Існують закони, що керують усіма серцями однаково, усі їх відчувають і розуміють.

Довгий, важкий автомобіль звернув з рівного гостинця на бічну дорогу. Тут сани, навантажені зерном, покраяли шлях глибокими борознами, і доводилося їхати повільно, обережно. Яскраві фари водили вгору й униз снопами блакитного світла, вихоплюючи з порожнечі несподівані обриси вільх, оброслих сніговим покровом, чорні верби з тоненькими галузками й нарешті стрімкі дахи Прокопових будівель і сталактити бурульок, що звисали замерзлим водоспадом.

Сніг перестав падати, і шофер здалеку побачив біля млина людвиковські сани.

– Наші коні коло млина, – мовив він, не озираючись.

«Слава Богу, що вони ще тут», – подумали Чинські.

Побачивши світло фар, з дому вийшов кучер, який, укривши коней попонами, сам грівся на кухні біля печі, і старий Мельник, який уважав своїм обов’язком привітати людвиковського дідича.

– А син ваш, паночку, – сказав Прокіп, – тут у прибудові, у панни Марисі. Дозвольте, проведу.

– Спасибі, Прокопе! – відказав пан Чинський і, узявши попід руку пані Елеонору, прошепотів: «Пам’ятай, Елю, як хочеш чиєсь серце здобути, треба спершу своє віддати».