Шрифт:
– Що тобі, голубко?
– спитався Демид, обнімаючи її.
– Знаєш... я... згадала, що в цей день звичайно й він святкував своє народження.
Демид знав, що вона говорить про Гордія.
– Знаєш,- казала вона далі,- у мене з голови не йде думка... думка про те, що він умер, певний, що його всі проклинають... умер, зробивши стільки зла...
– Мила моя!
– промовив Демид.- Не журись! Хто має серце, той не проклинатиме його. Він зробив зло не тим, що бажав його зробити (тоді б він не вбив сам себе), а тим, що стояв на розпутті, не знав, куди йти. Не мав одмови на такі питання, що не рішивши їх, несила жити. Кожне рішає їх по-своєму, але перш ніж те рішення знайде, чимало намучиться. У його ж натура була занадто палка і багато бажала. Ось через віщо він не встиг рішити питання так скоро, як йому було треба, і зробив зло. Але ж душа його любила правду і шукала тієї правди невпинно. Не вона винна, що тієї правди не знайшла і зблукалась. Але не думай, що саме зло після таких людей зостається. Навпаки! Хіба він сам стояв на розпутті? Подивись навкруги, подивись на нашу інтелігенцію!.. Всі ми на розпутті! І ось ми бачимо, що такі, як він, помиляються, і бережемось такої помилки. Він - жертва, що принесено її світовій силі за змогу не помилятися. Без жертв же, ти самазнаєш, не робиться ніяке діло. І якщо я подумаю про все, то не проклинати мені його хочеться, а великий жаль та прихильність росте в мене в серці до його. А зло те, що він зробив... На це у людському серці є завсігди одно велике, святе почування - прощення. Правда, кохана?
– Правда, милий!
– одмовила вона, підвівши голову.
В цю мить дзенькнув дзвоник.
– От і гості!
– промовив Демид.- Будемо згадувати великого вчителя початком нового великого діла...
1891. XII 20.
с. Олексіївка, на Катеринославщині.